15 Поки я далі розглядаю замок, здіймається вітер, а з неба налітає сльота, наче самої холоднечі було замало. Троє Ренголдових солдатів відходять од решти, і з понурими обличчями прямують до пробитої дверної пройми. Перший спереду знаком руки спиняє задніх, стаючи навколішки перед першою калюжею розлитого золота, що застигло на сходах. Він торкається золота пальцем, і коли нічого не відбувається, знову підводиться та киває іншим. Разом вони підходять до дверей, цокаючи чобітьми по стверділому золоту, а відтак зникають всередині замку. Ми чекаємо. Юрба у дворищі притихає, тривожне очікування мовби стає їм поперек горла. Попри суперечливі думки, що снують в моїй голові, я підходжу до замкового входу, повертаюся лицем до натовпу й окидаю люд спокійним, але рішучим поглядом. Їхній принц мертвий, Король Гнилі втік, а Мідаса тут немає, тому тепер їхні погляди спрямовано на мене, і я повинна з цього скористатися. Вони мають бачити перед собою королеву. —Не бійтесь, — закликаю я. — Небезпека минула, і я з’ясую, чи правда те, що стверджують. Натовпом прокочується пошепт, а я з допомогою своєї сили завважую полегкість, захоплення і пошану в їхньому ставленні до мене. —Молодчина, сестро, — стиха промовляє Ману. Коли виходить один із гвардійців, я кивком велю Кеону заслухати його звіт. Мій шурин вислуховує чоловіка з кам’яним виразом обличчя і відпускає його, підступаючи знову до мене, доки я вбираю очима стовпище, підхоплюючи людське бурмотіння. Забачивши Кеона, я відпускаю свою магію. —Ну? — нервово запитує Ману. —Схоже, все золото спинилося і затужавіло, — стишеним голосом повідомляє він.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx