«Характерник» Василя Шкляра
10 ковзнув ліворуч і він побачив, що вершник, який сидів на сірому коні, тепер опинився на вороному. Тим часом цей вершник, щоб показати мандрівцям, що він живий, не намальований, теж відкинув клобук за величезну, як добрий гарбуз, голову, стромив у зуби маленьку череп’яну люлечку, дістав трут та кресало і, вдаривши залізом об кремінь, запалив носогрійку. Гірка пахощ, перебиваючи запах дьогтю, цівкою потекла крізь вог- кий туман до Івана Міюського, наче йому хтось ткнув під самісінький ніс пучок євшан-зілля. —Навіщо нам кошовий? — перепитав донець, зби- раючи докупи думки, розпорошені такою чуднотою. І, щоб збити пиху прискіпливому козакові, він мовив притишено, але з неабияким натяком: — То є велика тайна. Я можу про це говорити лише з кошовим Сір- ком. — Нема його, — похитав головою різноокий січовик і поськав за вухом свою сіру кобилу. Іван Міюський побачив, що клята коняка теж усмі- хається, вишкіривши великі кукурудзяні зуби, які від утіхи не вміщалися їй у роті. Тепер донець був певен, що перед ним на сірій кобилі сидить у куцій рясі- опанчі справдешній галдовник ?1 . Чи химородник? Чи який біс? — А де він? — спитав Іван Міюський. — Хто? — знов поськав за вухом кобилу галдовник. — Кошовий Сірко. — А, кошовий? Не знаю. Може, в Тягині. Може, в Криму. Чи, може, в самому Стамбулі. Або разом і там, і сям, і ще десь. — А це ж як? 1 Чаклун, характерник. Як і химородник. ( Тут і далі прим. авт. )
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx