«Характерник» Василя Шкляра
11 — Просто. Це ж вам Сірко, а не чорта рогатого хвіст! — Коли ж він повернеться? — втрачаючи рівновагу духу, поспитав Іван Міюський. — Коли?Може, завтра, може, через тиждень, а може, й через місяць. Повоює бусурменів і вернеться. — А наказний є? — Є, — сказав галдовник. — Як же без наказного? Ніяк! — Веди нас до нього, — попросив ІванМіюський. Він уже здогадався, що перед ним Сіркові пластуни-виві дувачі, котрі, видно з усього, не спускали їх, донців, з очей, починаючи від Кодака. — І до наказного не можна, — сказав галдовник, див- лячись одним оком на Івана Міюського, а другим на юнака в зеленому, підбитому лисячим хутром каптані. Око, яким він дивився на Івана, було ще сірим, а друге вже світилося зеленцем. — Як — не можна? — з досадою спитав донець. —На- ша тайна буде великим скарбом не тільки для Запо- рожжя! Якщо ви нас не приймете, Сірко вам цього не подарує. — Не в тому річ, —мовив галдовник, з цікавістю при- глядаючись до молодика в лисячому каптані. Був той справді милий з лиця, трішки смаглявий, трішки довгобразий і в міру рум’яний — саме стільки, як личить підпарубкові, котрий ще не голився. Він весь час мовчав, але, боячись проґавити бодай слово, вуха тримав настовбурчені. Тому в око відразу впадав його, можливо, єдиний ґандж— праве лапате вухо було вдві- чі більше за ліве. Воно навіть заворушилася, коли Іван Міюський спитав із прикрістю: — То в чому ж причина? Чому нам не можна зайти до Коша?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx