«Характерник» Василя Шкляра
19 Іван Міюський теж уважно подивився на молодика й, помітно вагаючись, запитав: —Мені сказати чи ти, ваше сіятельство, сам скажеш? — Я сам, — мовив молодик і підвівся, поправляючи на голові соболину шапку-макітру, наче боявся, що вона впаде і розіб’ється. — Я єсмь великий москов- ський князь і рідний син нашого государя Олексія Михайловича, а зовуть мене царевич Симеон Олексі- йович. Він примовк, щоб завважити, яке враження справи- ли його слова на старшин, але ті були настільки при- голомшені, що не подали жодного знаку. Їм сперло дух і заціпило. Вони навіть не встигли поставити під сум- нів таке звідомлення, як тут озвався Іван Міюський: —Це чиста правда, панове. І в тому ви ще не раз переконаєтеся. — Чи можеш ти потвердити свої слова під прися- гою? — нарешті отверз вуста суддя Білий і запитав у донця те, що й годилося спитати судді. — Присягаюся всім святим, що є в мені й коло ме- не! — перехрестився Іван Міюський. — Присягаюся Господом-Богом і осіняю себе святим хрестом, що пе- ред вами істинний царевич Симеон Олексійович, син великого государя й великого князя, володаря усієї Великої, Малої і Білої Русі. — А чим це можна довести? — спитав суддя Білий і враз подумав, що за таке запитання можна позбутися голови, якщо царевич виявиться правдивим. —На його сіятельстві є достеменний знак від Бога, — сказав Іван Міюський. Усі троє старшин втупилися у праве вухо молодика, вдвічі більше за ліве, гадаючи, що то і є той знак, але тут-таки кожного з них узяв сумнів. Вони ніколи не
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx