«Характерник» Василя Шкляра
20 чули, щоб царським знаменням було якесь вухо, хай навіть віслючої величини. Навпаки, такий лопух міг вирости в дідька чи в якогось перевертня, тому стар- шини знову витріщилися на вухо молодика — чи не загострене воно на вершечку і чи немає на ньому во- лосся? Ні, вухо було округле, гладеньке й рожеве. Здогадавшись, до чого так приглядаються старшини, Іван Міюський сказав: —У Симеона Олексійовича знамення на плечі. Вроджений царський вінець. А на грудях — схрещені шабля і серп молодого місяця. Я це бачив на власні очі. Та якщо ви, панове, не вірите, то можете самі по- глянути. Симеон Олексійович заходився знімати каптан, але наказний Пелех його зупинив. —Не треба, — промовив він. — Віримо. Чи, може, хтось сумлівається? — обернувся він до судді Білого й писаря Яковини. — Віруємо, — закивали ті головами, підвелися, а ра- зом з ними підвівся й наказний Пелех, і всі троє вкло- нилися царевичу. — Але нам цікаво знати, — сказав Пелех, вирівнюю- чись у спині, — з чим припожалували його сіятельство до нашого Коша? — Цікавість ваша зрозуміла, панове, — відповів Іван Міюський. — Однак тут таке вельбучне діло, що гово- рити про нього ми можемо тільки з кошовим Сірком. — Он як, — холодно мовив Грицько Пелех. Огрядний суддя Білий переступив з ноги на ногу. Йому вже кортіло сісти, але царевич стояв, скромно опустивши очі на носаки своїх сап’янців, через те і старшинам розсідатись не личило.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx