«Характерник» Василя Шкляра
35 — Промене, Семене, —буркнув він, облизуючипальці. Царевич не втямив, що Зуб мовив приказку, і поду- мав, що це він його зневажливо назвав Семеном, через те вирішив присоромити Зуба ще дужче. — Чи, може, ти здатний передати мого листа прямо в руки цареві? Вхожий ти в государеві палати? —Ні, — відповів Зуб. — До гетьмана можу підійти коли завгодно, а до царя — то й гетьмана сплоха не пустять. —Не пустять, — в один голос підтвердили діди-рай- ці. — Викотять, як бджоли муху. — Ото ж бо! — сказав Симеон. — І немає у мене та- кого чоловіка, щоб я міг передати листа через нього прямо в руки батенькові. Надто багато ворогів у мене. Тому прошу всіх вас, панове запорожці, а особливо тебе, пане кошовий отамане, нікому з московських лю- дей не говорити про мене. — Боже збав, своя хата — покришка, — сказав дід Покришка. — У нас на Запорожжі, щоб ти знав, кожна тайна і кожен курінь під покришкою, звідси не вислиз- не жоден секрет. —Не вислизне, — затрусили вусами діди-райці Гни- лиця, Кваша, Черкас, Щобтискис і Перепічка. — Я так розумію, що ти до нас прибився не з доброго дива, —мовив Сірко, посмоктуючи люлечку-черепуш- ку. — Щось же тебе привело саме до нас? Не Іван же Міюський? —Мене привела до вас сама доля, — сказав Симеон. — Он як! Тоді ми готові тебе вислухати. Від початку і до кінця. — Добре, — погодився він і, кашлянувши в кулак, щоб прочистити голос, розпочав свою неймовірну оповідь.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx