«Характерник» Василя Шкляра

8 Разом з важким осіннім туманом стояла така потай- на напружена тиша, що її боязко було полохати бодай словом чи кашлем. І все-таки молодик у лисячому каптані й шапці, схожій на перекинуту догори дном макітру, нетерпляче спитав: —Ще далеко? — Палицею кинути, — відповів ІванМіюський, при- нюхуючись до сивої мли, що тривожно пахла терпким кінським потом і дьогтем. — Майже приїхали. Та вже за мить його правиця шарпнулась до шаблі. Недалеко й не близько, а так десь за версту від Січі перед ними зненацька виросли з-під землі три чорні вершники на високих різномастих конях — сірому, во- роному й гнідому. Таких страшидл ІванМіюський зро- ду не бачив ні на Дону, ні серед запорожців, укупі з яки- ми йому колись доводилося бряжчати шаблею, ні навіть у Персії, куди їх, донців, водив одчайдух Степан Разя, чия буйна голівонька полетіла з пліч на лобному місці в Москві. А в цих трьох, що вродилися з-під зем- лі в тумані, голів… не було. Так спершу здалося Івано- ві Міюському, так увижалося молодикові в лисячому хутрі та всім нетягам, що їхали з ними, дрімаючи в сід- лах. Тепер же вони враз широко розплющили очі й зля- кано, не кліпаючи, дивилися на безголових примар, що невідь-яким робом виринули перед їхнім носом. Від несподіванки всі заціпеніли, ніхто не потягся до шаблі, навіть ІванМіюський, котрий спершу звично шарпнув руків’я, відчув, як його правиця зів’яла й повисла, не- мов конопляна. Чорти? Мана? Татарські песиголовці? Заклякли не тільки люди. Коні — і ті замість того, щоб нагострити вуха, так прищулили їх, що втратили свою гордовиту подобу.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx