«Характерник» Василя Шкляра
9 І тільки тоді, як середульший вершник на вороному жеребці явив їм свою усміхнену твар, кумпанія допет рала, що всі троє ховали свої голови в чорних капту- рах-клобуках. Вони були зодягнуті в темні опанчі, схо- жі на куці ряси без рукавів. Глянеш— ні рук, ні голови, самі тулубища чорніють у тумані. — Хто такі і по що йдете? — спитав середульший вершник, котрий відкинув на плечі клобук, і тепер мандрівці побачили, що в нього на в’язах є голова, во- на поголена, а з тім’я набік звисає короткий козацький чуб. Був він зовсім молодий, мав тонкі, не розпушені вуса, схожі на ластів’ячі крила. Його ясні карі очі всмі- халися, але від тієї усмішки холонуло в грудях. ІванМіюський здогадався, що вони, ці троє, потайки крутилися біля них давно, бо тепер ще гостріше у ніс йому вдарив крутий дух дьогтю. Правду кажуть старі запорожці: не лякайся того, що можеш побачити, бійся невидимого твоєму оку. Почувши козацьку мову, Іван Міюський осмілів і відповів спогорда: —Ми донські козаки. А йдемо на Січ до кошового Сірка. Іван був родом із Таганового Рогу, який здебільша називали Таганріг; його прізвище Міюський походило від назви річкиМіус, що впадає в Азовське море, себто в Міуський лиман, де споконвіку гутірка була майже така, як на Запорожжі. —Навіщо вам кошовий? — гостро дихнув на нього дьогтем той-таки усміхнений козак із молодими очима й тонкими, крильчатими вусами. ІванМіюський спантеличено закліпав товстими по- віками. Він раптом побачив, що допитувач уже сидить не на вороному коні, а на сірому, і його очі зовсім не карі, а сірі. Донець геть розгубився, коли його погляд
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx