21 можливо, якщо я досі живий? Тіло навіть боліло. Беззаперечний доказ життя. Я крутнувся на місці — до кімнати стрімко увійшли двоє лікарів. Я відступив, аби дати їм дорогу до пацієнта. Один із лікарів почав дути йому в рота. Інший тримав шпрр… По буквах: ш-п-р-и-ць, так. Я бачив, як він загнав кінець голки під шкіру чоловікові. Потім вбігла медсестра, штовхаючи перед собою якийсь агрегат на колесах. Один із лікарів притис кінцями два товсті металеві прути до голих грудей пацієнта. Той смикнувся. Тепер я знав, що між мною і тим чоловіком немає зв’язку, адже не відчув нічого. Спроби були марні. Чоловік помер. Кепсько, подумав я. Його родина горюватиме. Подумавши так, я згадав про Енн і дітей. Я маю знайти й заспокоїти їх. Особливо Енн — я знав, як вона налякана. Моя бідна, моя люба Енн. Я розвернувся і вийшов у двері. Праворуч був туалет. Глянувши всередину, я побачив унітаз, вимикач світла і кнопку поряд із червоною лампочкою, під якою було написано «Екстрений виклик». Я увійшов до холу і впізнав його. Так, звісно. Сюди мене мали доставити в разі нещасного випадку — за вказівкою на картці в моєму гаманці. Лікарня «Моушен Пікчер Госпітел» у Вудленд-Гіллз. Я зупинився і спробував скласти все докупи. Була автокатастрофа. Мене привезли сюди. Чому тоді я не в ліжку? Але ж я був у ліжку. Тому самому ліжку, де лежав мрець. Схожий на мене мрець. Усьому цьому мало бути якесь пояснення. Але я не міг його знайти. Не міг міркувати чітко. Нарешті відповідь знайшлася. Я не був впевнений, чи вірна, — але іншої на думку не спадало. Я мав погодитись із нею, хоча б на той момент. Я був на операції під наркозом. Усе це відбувалося в моїй голові. Ось і відповідь. Усе решта не мало сенсу.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx