23 «Де ж кров?» — здивувався я. Мені згадалась та мить, коли я побачив самого себе непритомного в розбитій машині. Кров рікою текла. Я відчув себе трюмф… Ні! Пробач за нестриманість. Трі-ум-фа-тором. Чому? Бо я дещо з’ясував, незважаючи на затьмареність свого розуму. Я просто не міг бути тим пацієнтом у ліжку. Він був у піжамі, у бинтах і з трубками для годування. Я був вдягнений, без пов’язок і міг рухатися. Цілковита відмінність. До мене наближався чоловік у вуличному одязі. Я очікував, що він пройде повз мене. Та, на мій подив, він зупинив мене, поклавши руку на плече. Я відчував тиск кожного з його пальців. —Ти вже знаєш, що сталося? — спитав він. — Сталося? —Так, — кивнув він. — Ти помер. Я з відразою глянув на нього. —Це абсурд, — промовив я. —Це правда. —Якби я був мертвий, я б мізків не мав, — відповів я. — І не міг би розмовляти з вами. —Все зовсім не так, — наполягав він. —Той тип у кімнаті помер, а не я. Я зараз під наркозом, мене оперують. По суті, це все мені сниться. Я був дуже задоволений своїм умовиводом. —Ні, Крисе, — сказав він. Мені стало не по собі. Звідки він знає моє ім’я? Я придивився до нього уважніше. Може, ми знайомі? І через те він опинився в моєму сні? Ні, зовсім ні. Цей чоловік викликав у мене неприязнь. Так чи інакше, подумав я (і попри роздратування навіть всміхнувся), — це мій сон, і він не має посягати на нього.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx