24 —Ідіть знайдіть собі свій сон, — сказав я, задоволений тим, як дотепно поставив його на місце. — Якщо ти не віриш мені, Крисе, — не здавався він, — зазирни до кімнати очікування. Там твоя дружина і діти. Їм іще не повідомили про твою смерть. —Зачекай-но, зачекай-но. — Я тицьнув у його бік пальцем, рубонувши рукою повітря. — Це ж ти казав мені не опиратися, так? Він почав говорити, але я був такий розлючений, що не дав вимовити ані слова. —Я втомився від тебе й від цього дурного місця, — сказав я. — Я йду додому. Тієї ж миті щось рвонуло мене з місця — так, наче тіло моє було замкнене в металі і якийсь далекий магніт притягував його до себе. Я мчав крізь повітря з такою швидкістю, що нічого не бачив і не чув. Це завершилось так само несподівано, як і почалося. Я опинився в тумані. Озирнувся, але не міг нічого побачити в жодному напрямку. Я почав блукати, повільно простуючи крізь туман. Час від часу переді мною виникали швидкоплинні образи людей. Та коли я намагався придивитися до них краще, вони зникали. Одного з них я ледь не окликнув, але передумав. Я господар цього сну. Я не дозволю йому перемогти мене. Аби відволіктися, я спробував уявити, ніби я знову в Лондоні. Пам’ятаєш, я їздив туди в 1957 році писати сценарій? Був листопад, і я неодноразово так само блукав у густому тумані — дуже влучно його називають там гороховим супом. Та зараз він був іще густіший — я ніби опинився під водою. Та й видавався він якимось вогким. Нарешті крізь туман я побачив наш будинок. І відчув подвійне полегшення. По-перше, просто від того, що бачу
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx