«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
12 Ернест зняв годинника з руки і поклав на стіл. — Іншим разом я радо надам вам копію розкладу занять у Стенфорді, та зараз, лікарю Троттер, пропоную зосереди- тися на справі. Мабуть, буде краще, якщо я почую розповідь про пані Фелліні з ваших вуст. — Гаразд-гаразд. Хочеш, щоб я був серйозним. Хочеш, аби я розповів свою історію. Сідай, хлопчику, і я її тобі роз- повім. Почнімо з самого початку. Це трапилося чотири роки тому — як мінімум, чотири… Я вже розгубив усі записи з при- воду цієї пацієнтки… то коли це було, згідно з вашими запи- сами? Що? Ви ще не читали матеріали? Було ліньки чи на- магаєтеся уникнути ненаукової упередженості? — Я волів би, щоб ви продовжували, лікарю Троттер. — Перший принцип інтерв’ю — створення теплої атмо сфери, сповненої довіри. Тепер, коли ви так майстерно до- сягли цієї мети, я почуваюся значно вільніше й можу спокійно говорити про цей болісний і неприємний досвід. О, це вас збентежило. Стережіться, лікарюЛеш, я вже сорок років читаю те, що написано на обличчях людей. І мені це вдається. Тож, якщо ви більше не плануєте мене перебивати, я почну. Готові? Кілька років тому (скажімо, близько чотирьох) жінка на ім’я Белль увійшла, чи радше увіпхалася, до мого офісу, або ж навіть приволоклася — отак, мабуть, точніше. Чи є таке діє слово— приволіктися ? Вік—десь за тридцять, із багатої швед- сько-італійської родини — і в депресії. Було літо, спека, а вона вдягла блузку з довгими рукавами. Очевидно, що схильна різати собі вени — усі зап’ястки в шрамах. Якщо побачите влітку пацієнта в одязі з довгим рукавом, лікарю Леш, це має вас збентежити, бо перед вами той, хто ріже собі вени чи колеться. Симпатична, чудова шкіра, спокусливий погляд, елегантно вбрана. Справжній клас, але на межі розпаду. Довга історія саморуйнування. Ви й самі розумієте: нар- котики, спробувала все, нічого не проґавила. Коли ми вперше
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx