«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
17 ність. З’явилося бажання — гоп, і вона поспішає його задо- вольнити. Пригадую, як хотів підвищити її толерантність до фрустрації. То була вихідна точка, моя перша — і, можливо, найважливіша — мета терапії. Гм, з чого ж ми почали? Важко пригадати, якими були перші кроки, — з того часу спливло чимало років, а записів я не маю. Я ж казав, що загубив їх. О, бачу сумнів на вашому облич- чі. Записів немає. Зникли зо два роки тому, коли я переїжджав до іншого офісу. Тут без варіантів: мусите мені повірити. Го- ловне, що мені запам’яталося, — це те, що з самого початку все йшло як по маслу. Не знаю чому , але Белль одразу до мене прикипіла. Навряд чи йшлося про мою привабливість. На той час мені якраз зробили операцію з приводу катаракти, тож моє око мало жахливий вигляд. Та й атаксія аж ніяк не до- давала мені сексуальності — наша спадкова мозочкова атак- сія, якщо вас цікавлять деталі. Поза сумнівом, вона прогре- сує… один-два роки ще зможу походити, а тоді три-чотири роки покатаюся в інвалідному візку. C’est la vie 1 . Гадаю, я сподобався Белль, бо ставився до неї як до особистості. Робив точнісінько те саме, що робите зараз ви — і хочу сказати, лікарю Леш, що я дуже це ціную. Я не переглядав жодну з її медичних карт. Рухався наосліп, хотів мати незамилене око. Белль ніколи не була для мене діагно- зом: ані межовим станом, ані харчовим, компульсивним чи антисоціальним розладом. З усіма своїми пацієнтами я до- тримуюся саме такого підходу. Сподіваюся, що й для вас я теж не перетворюся на діагноз. Запитуєте, чи я вважаю діагностування необхідним? Гм, я знаю, що ви, молоді випускники, та й психофармакологічна галузь загалом, просто-таки цим живете. Психіатричні журна- ли засмічені непотрібними дискусіями щодо особливостей 1 Це життя ( фр .).
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx