«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
21 «Jell-O» та ложку й попросила, щоб я її погодував. Я зробив це, а вона отримала неабияке задоволення. Звучить досить невинно, чи не так? Та навіть тоді, коли все тільки починалося, я відчував, що наді мною бовваніє якась тінь. Я знав про це, знав тоді, коли вона розповідала про те, як збуджувалася, коли я її годував. Знав і тоді, коли Белль зізнавалася, що робить довгі запливи на каное — двічі чи тричі на тиждень, — щоб побути на самоті, похита- тися на воді й насолодитися фантазіями про мене. Я усві- домлював, що мій підхід ризикований, але то був виважений ризик. Хотів вибудувати позитивне перенесення, аби потім використовувати його для подолання схильності Белль до саморуйнування. Уже за кілька місяців я став настільки важливим для неї, що нарешті зміг узятися до її патології. Спершу зосередився на питаннях життя і смерті: ВІЛ, витівки в барах, янгол мило- сердя, який орально задовольняє водіїв на шосе… Вона зробила аналіз на ВІЛ — дякувати Богові, він був негативний. Пам’ятаю, що результатів довелося чекати два тижні, і я пе- реймався цим не менше, ніж вона. Ви коли-небудь мали справу з пацієнтами, які очікують результатів тесту на ВІЛ? Ні? Маю сказати, Ернесте, той період чекання є справжнім джерелом можливостей. Його можна використовувати для реальної роботи. Протягом кіль- кох днів пацієнти перебувають віч-на-віч зі своєю смертю — можливо, вперше в житті. І саме в цей час ви можете допо- могти їм проаналізувати та перерозподілити їхні пріоритети, вибудувати їхнє життя й поведінку на підвалинах дійсно вар- тісних речей. Екзистенційна шокова терапія — подеколи я називаю це явище саме так. Та з Белль це не спрацювало. Вона цим не переймалася. Завжди все заперечувала. Подіб- но до більшості пацієнтів, схильних до саморуйнування, вва- жала, що завдати їй шкоди не здатен ніхто, окрім неї самої.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx