«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
23 не хотілося марнувати стільки часу на подібні балачки. І це допомагало мені контролювати її імпульсивність. Інсайт? О, він аж ніяк не був ключовим гравцем у терапії Белль. Авжеж, вона почала частіше усвідомлювати той факт, що її імпульсивну поведінку спричиняє відчуття омертвіння чи порожнечі і що ризиковані вчинки, порізи, секс, пиятика — це спроби заповнити цю порожнечу або повернутися до життя. Однак Белль так і не вдалося зрозуміти, що всі ці спроби були марними. Кожна з них ілюструвала принцип бумеран- га — і в результаті її охоплював глибокий сором, а тоді почи- налися більш відчайдушні та більш саморуйнівні спроби від- чути себе живою. Дивовижно, але вона повсякчас відкидала ідею про те, що її поведінка призводить до певних наслідків. Отож метод інсайту не допоміг. Я мав звернутися до інших технік і спробував усі інструменти, що їх пропонують книги, ба навіть більше, аби допомогти їй контролювати імпульсивність. Ми склали перелік деструктивних видів її поведінки, і вона пообіцяла не робити нічого з цього переліку, попередньо мені не зателефонувавши, аби я мав шанс переконати її не роби- ти цього. Утім, вона рідко телефонувала, бо не хотіла завда- вати мені клопоту. Глибоко всередині Белль відчувала, що наш зв’язок дуже тонкий і що невдовзі я від неї втомлюся й захочу позбутися. Я марно переконував її, що це не так. Тоді вона попросила дати їй якусь річ, що повсякчас нагадувала б про мене. На її думку, це зміцнило б її самоконтроль. «Виберіть собі будь-яку річ із мого офісу», — сказав я. І Белль дістала з кишені мого піджака носовичок. Я віддав їй його, але спо- чатку написав на тканині кілька важливих фраз: Я почуваюся мертвою і завдаю собі болю, аби відчути, що живу. Я нічого не відчуваю, тож маю наражатися на ризик, аби повернутися до життя.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx