«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
26 по плечу. Однак Белль цим аж ніяк не переймалася — вона відмовлялася тиснути мені руку та глузливо зауважувала: «А це рукостискання схвалено Американською психіатричною асоці- ацією?» чи «Ви не могли б поводитися більш формально?» Іноді наприкінці заняття вона обіймала мене, але як друг, жодного сексуального підтексту. А під час наступного сеан- су починала докоряти мені через мою поведінку та формаль- ність, так що я аж скам’янів, потрапивши в її обійми. Коли я кажу «скам’янів», ідеться про моє тіло, а не член, Ерне- сте, — я ж бо помітив ваш погляд. Гарним гравцем у покер вам не стати. Але ми ще не дісталися найбільш «соковитої» частини розмови. Я натякну вам, коли це станеться. Вона скаржилася на те, що я переймаюся віком. Казала, що якби була старою й мудрою бабцею, я обійняв би її без жодних вагань. Мабуть, Белль таки мала рацію. Для неї фі- зичний контакт був дуже важливий: вона наполягала на тому, щоб ми торкалися одне одного, і ця наполегливість не вщу- хала ані на мить. Тиснула, тиснула, тиснула — безперервно. Але я ставився до цього з розумінням: Белль зростала в ат- мосфері, де бракувало тактильних відчуттів. Мати померла, коли вона була ще немовлям, і дівчинку виховували числен- ні швейцарські гувернантки. А батько? Уявіть, як воно — жити поряд із батьком, який панічно боїться мікробів. Він ніколи до неї не торкався й носив рукавички і вдома, і на вулиці. А на додачу ще й змушував слуг споліскувати й пра- сувати всю паперову кореспонденцію. Поступово, приблизно через рік, моє напруження змен- шилося, я почав розм’якати під безперервним тиском Белль і закінчував кожний сеанс аванкулярними обіймами. Що це означає? Я обіймав її, мов рідний дядечко. Та що б я їй не да- вав, вона завжди прагнула більшого, а коли ми обіймалися, повсякчас намагалася поцілувати мене у щічку. Я завжди наголошував на тому, що слід поважати особисті межі одне
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx