«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
27 одного, вона ж дотримувалася думки, що їх треба розхиту- вати. Важко й сказати, скільки коротких лекцій я прочитав їй із цього приводу, зі скількома книжками та статтями пора- див ознайомитися. Та вона немовби була дитиною у тілі жінки, неймовірно привабливому жіночому тілі, а її прагнення контакту було просто непереборним. Чи можна підсунути стільця трохи ближче? Чи не міг би я кілька хвилин потримати її за руку? Чи можемо ми сісти поряд на канапі? Чи не міг би я просто обійняти її, щоб ми посиділи в тиші або ж пішли на прогулян- ку замість теревенити? Неймовірно наполеглива — ось яка вона була. «Сейму- ре, — зауважувала Белль, — ви багато говорите про створен- ня індивідуальної терапії для кожного пацієнта, однак у своїх статтях чомусь оминаєте моменти на кшталт: “як зазначено в офіційній інструкції” чи “доки це не почне впливати на осо- бистий комфорт терапевта середнього віку”». Вона докоряла мені через те, що, коли йшлося про межі в терапії, я завжди звертався до посібників АПА. Белль знала, що саме я був відповідальним за написання цих інструкцій, коли очолював АПА, тож звинувачувала мене в тому, що я став в’язнем влас- них правил. Вона критикувала мене, бо я не читав власні статті. «Ви наголошуєте на тому, що слід поважати унікаль- ність кожного пацієнта, а тоді стверджуєте, що один і той самий набір правил підходить усім без винятку в будь-якій ситуації. Ми всі в одній купі, — зауважувала Белль, — неначе всі пацієнти однакові, а тому й лікувати їх треба однаково». Вона повсякчас повторювала: «Що найважливіше: дотриму- ватися правил, залишатися в комфортній зоні свого крісла чи робити для пацієнта все можливе?» Подеколи Белль починала розводитися про мій метод «захисної терапії»: «Вас жахає думка про судові позови. Ви, психотерапевти-гуманісти, стелитеся перед адвокатами
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx