«Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді» Ірвіна Ялома
9 Передусім предкам, чиї небесні обриси були ледь помітні: Ісусові, Будді, Сократу. Трохи нижче виднілися вже чіткіші силуети великих прабатьків — Ніцше, К’єркеґор, Фройд, Юнґ. А ще ближче можна було розгледіти «дідусів» психоте- рапії: Адлера, Горні, Саллівана, Фромма й миле усміхнене обличчя Шандора Ференці. Кілька років тому вони відгукнулися на його крик розпа- чу: після професійної практики він учинив так само, як і будь- який інший молодий та амбітний нейропсихіатр — вирішив удатися до дослідницької діяльності. За нею було майбут- нє — ідеальний простір для особистих можливостей. Та предки знали, що він зійшов на манівці. Йому не судилося працювати в науковій лабораторії, як не судилося й займа- тися розподілом ліків у психофармакології. Вони відрядили до нього посланця, кумедного представ- ника влади, аби той повернув його на правильний шлях. До того самого дня Ернест і гадки не мав, чому вирішив стати психотерапевтом. Але пам’ятав, коли саме це сталося. Той день запам’ятався йому неймовірно чітко, як і посланець — Сеймур Троттер. Чоловік, якого він бачив тільки раз у житті і який змінив його життя назавжди. Шість років тому завідувач кафедри запропонував йому приєднатися до команди Стенфордського комітету з медич- ної етики, і першою дисциплінарною справою Ернеста стала справа лікаря Троттера — сімдесятиоднорічного патріарха психіатрії та колишнього очільника Американської психоте- рапевтичної асоціації. Його звинувачували в домаганнях до своєї тридцятидвохрічної пацієнтки. Тоді Ернест був помічником професора, який закінчив практику тільки чотири роки тому. Увесь свій час він присвя- чував нейрохімічним дослідженням, тоді як у світі психотерапії почувався наївною дитиною. І ця наївність була настільки ве- лика, що Ернест навіть не розумів, чому цю справу довірили
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx