«Маленька книга люке» Міка Вікінга
Уранці 9 листопада 2016 року я прокинувся о п’ятій ранку від сигналу тривоги, який лунав по всьому готелю, де я зупинився. Готель був розташований у центрі Парижа, куди я прибув, аби дати низку інтерв’ю. Це були дні першої річниці терористичного нападу, якого зазнало місто. Біля входу в будівлю зібралися гості, усі заспані та в білих готельних халатах. О 5:30 готель перевірили і нам дозволили повернутися, але я вже й на думці не мав знову вкластися спати. Організм накачався адреналіном, а оскільки я щойно повернувся з Африки, то мій внутрішній годинник випереджав місцевий час на сім годин. Я вирішив, що треба попрацювати, і поліз у валізу по ноутбук. Саме тоді я й побачив, що залишив свій новенький комп’ютер у літаку (завжди перевіряйте кишені на сидінні попереду!). І резервної копії перших розділів цієї книги не було на жодних інших носіях, крім загубленого ноутбука. Засмучений і втомлений, я сердився сам на себе. Я подумав, що, може, хороші новини бодай трохи розрадять мене. На той час у США вже завершився підрахунок голосів на президентських виборах, і мені здалося, що було б чудово почути про першу жінку-президента в історії. Отже, я увімкнув новини. Того дня у мене було заплановано вісім інтерв’ю поспіль. Вісім журналістів, які, найімовірніше, обов’язково запитають: «От ви вивчаєте щастя. А наскільки ви самі почуваєтеся щасливим?» 2 2
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx