15 — Може, хоч трохи консилеру? — пропонує Пайлі. — Милих кремових рум’ян? — Вау, Шарлотто? Це що, ти сьогодні не фарбувалася? — звертаюся ні до кого. — Ага, знаю, бо це до біса очевидно, коли тебе наділено даром бачити. Бі Джей проводить язиком по кутніх зубах, усміхаючись. Потім пирхає, хитаючи головою. — Не кожна, хто скочується з ліжка, схожа на оленицю з мультика, Паркс. — Я? — моє обличчя здригається. — Це що, комплімент такий? — Безперечно. — Він киває. — Та годі тобі, — каже Генрі Баллентайн, мій найдавніший у світі друг. Зовні він дуже схожий на свого старшого брата: каштанове волосся, усмішка, від якої можна завагітніти вмить, однак очі в нього блакитні, а не зелені, як у Бі Джея, і час від часу на них з’являються окуляри (ніхто з нас не впевнений, чи потребує їх Генрі). — Усім відомо, що Бембі був сексуальним пробудженням Бі Джея. — Фу, Бембі ж хлопчик, — проголошує Крістіан Хеммес своїм манкуніанським акцентом, що завжди прорізається, коли йому смішно. Ми з Крістіаном колись зустрічалися. Щось на кшталт того. Зараз би не назвали то стосунками, але, гадаю, таки зустрічалися. Було паскудно. Паскудно для мене, паскудно для нього (насамперед для нього), паскудно для Бі Джея (насамперед для Бі Джея). Насправді паскудно для кожного з нас. Однак такий він уже вродливий, той Крістіан. Золотаве волосся, карі очі, постійно напружені губи.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx