Нашіптувач • 13 її дуже ретельно. Наперед насолоджуючись миттю і нашою реакцією. Щоб нас вразити. Щоб ми зрозуміли, який він великий та всемогутній. Вони мовчки кивали. Ким би не був той постановник, йому ніхто не перешкодив. Роше, який вже давно офіційно долучив Ґавілу до своєї команди, помітив, що кримінолог слухав його неуважно, цілком заглибившись у власні думки. — Ну а ти, докторе, що скажеш? І тоді Ґоран випірнув зі свого мовчання і лише промовив: — Птахи, — спершу ніхто не зрозумів, про що йдеться. А він вів далі незворушно: — Відразу після приїзду я не звернув уваги, тільки зараз помітив. Дивно якось. Послухайте… З темряви лісу було чути голоси тисяч птахів. — Співають, — здивовано пробурмотіла Роза. Ґоран повернув голову в її бік і кивнув. — Це все через прожектори… Вони сприйняли їхнє світло за світанок. От і співають, — зауважив Боріс. — Вам здається, що в цьому немає сенсу? — продовжив Ґоран, цього разу поглянувши вже на нього. — Однак він таки є… П’ять похованих кінцівок. До плеча. Без тіл. Якщо можна так висловитися, — ніякої жорстокої сцени в цьому випадку. Без тіл немає й облич. Без облич немає можливості ідентифікації, бракує зв’язку з конкретними особами. Можна хіба що запитати: а де ж вони, ці дівчатка? Тому що там, у могилах, їх немає. Не можна поглянути їм у вічі. Не можна усвідомити, що вони такі самі, як і ми. Бо насправді в усьому цьому мало людського. Це лише частини… Жодного співчуття. Він нам його не дозволив. Залишив нам тільки страх. Нам не можна відчувати жаль до цих маленьких жертв. Ми мусимо лише знати, що
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx