Нашіптувач • 15 2 Учитель музики заговорив. Проте не цей факт її вразив. Таке траплялося вже не вперше. Часто самотні люди промовляють уголос власні думки, перебуваючи у стінах домівки. Мілі теж траплялося говорити самій із собою, коли вона була вдома. Ні. Здивувало інше. Саме воно й було нагородою за цілий тиждень роботи, за постійне сидіння на холоді в автівці напроти коричневого будинку, звідки вона в бінокль спостерігала за переміщеннями того товстого, веснянкуватого чоловіка під сорок, який повільно рухався у своєму невеликому, впорядкованому всесвіті, повторюючи одні й ті самі дії, ніби павук, що плів одному йому відому павутину. Учитель музики заговорив. Однак новина полягала в тому, що цього разу він промовив ім’я. Міла прочитала по його губах літеру за літерою. Пабло. Це було підтвердження, ключ, щоб потрапити до того загадкового світу. Тепер вона це знала напевно. Учитель музики мав гостя. Ще десять днів тому Пабло був звичайним восьмирічним хлопчиком із темним волоссям і хитрими оченятами, який ганяв кварталом на скейті. І якщо мати або бабуся посилали його кудись із дорученням, то можна було не сумніватися: він вирушить на скейті. Він цілими днями гасав на швидкій дошці туди-сюди вулицями міста. Для сусідів, які постійно бачили через вікна, як він пролітає повз їхні домівки, Пабліто (так
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx