16 • Донато Каррізі вони його ніжно прозвали) давно став невіддільною частиною довкілля. Можливо, якраз через це ніхто нічого не помітив того лютневого ранку в жилому кварталі, де всі знали одне одного на ім’я і де будинки та життя мало чим відрізняються. Зелена «вольво» з кузовом-універсалом (напевно, вчитель музики навмисне вибрав саме її, щоб вона не дуже впадала в око серед інших автівок, припаркованих у провулках кварталу) повільно прокотилася порожніми вулицями. Тишу звичайного суботнього ранку порушували хіба що шурхіт шин по асфальту та глухе шкрябання скейта, що поволі набирав швидкість… Знадобилося шість довгих годин, перш ніж хтось помітив, що серед звичних звуків тієї суботи чогось бракувало. Отого самого шкрябання. І що маленького Пабло під байдужим поглядом холодного зимового сонця проковтнула рухома тінь автомобіля і тепер не хотіла повертати, розлучивши з його улюбленим скейтом. Ота дошка із чотирма коліщатами так і лежала нерухомо посеред мурашника з агентів поліції, які відразу після заяви про зникнення перекрили й оточили квартал. Усе це відбувалося якихось десять днів тому. Та це могло вже бути дуже пізно для Пабло. Пізно для його вразливої дитячої психіки. Пізно, щоб прокинутися без травм від такого поганого сну. Тепер скейтборд лежав у багажнику поліцейської машини разом з іншими речами, іграшками та одягом. Предметами, на які натрапила у своїх пошуках Міла і які привели її до цього коричневого лігва. До вчителя музики, що викладав у коледжі, а у неділю вранці грав на органі в церкві. Віцепрезидента музикального товариства, яке щороку влаштовувало невеличкий фестиваль музики Моцарта. Непримітний і сором’язливий
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx