Нашіптувач • 17 нежонатий чоловік в окулярах із помітними залисинами на голові та пухлими, пітними долонями. Міла добре вміла спостерігати. Саме в цьому полягав її талант. Вона вступила до лав поліції із чіткою метою, а закінчивши навчання в академії, цілком присвятила себе її досягненню. Її мало цікавили правопорушники, а ще менше — закон. Не задля них вона невпинно прочісувала кожен куточок, в якому могла сховатися ніким не потурбована принишкла у своїй гнилій сутності тінь. Прочитавши ім’я Пабло по губах його тюремника, Міла відчула, як стрельнуло у праву ногу. Можливо, від багатогодинного сидіння в машині в очікуванні того знаку. А можливо, через рану на стегні, на яку вона наклала кілька швів. «Потім полікую її як треба», — пообіцяла сама собі. Але потім. І вже в ту мить, промовляючи подумки ті слова, Міла вирішила, що неодмінно зайде до того будинку, щоб розвіяти чорні чари й припинити кошмар. — Агентка Міла Васкес — Центру: виявила підозрюваного у викраденні малого Пабло Рамоса. Помешкання у коричневому будинку під номером двадцять сім, що по віале Альберас. Можлива небезпечна ситуація. — Гаразд, агенте Васкес, направляємо до вас кілька патрульних машин. Знадобиться приблизно хвилин тридцять. Забагато. У Міли їх не було. У Пабло їх не було. Страх, що потім доведеться почути слова «було вже пізно» змусив її рушити до будинку. Голос у рації вже став далекою луною, коли вона, міцно стискаючи пістолет у руці на рівні барицентру власного тіла, з уважним поглядом, короткими, швидкими кроками хутко досягла огорожі кремового кольору, що тягнулася лише вздовж задньої стіни будинку.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx