20 —Жаль? — Орсо пирхнув. — Так хіба чума жаліє своїх жертв, їй-бо. — Він додав до свого останнього підпису завершальний закруток і кинув перо на стіл. — Кожен мусить перед кимось колінкувати, га? Неодмінно перекажіть своєму начальству мою безмежну подяку за те, що допомогли. —Обов’язково, — Мотіс склав папери. — На цьому наші справи закінчені, ваша світлосте. Мені пора, якщо я збираюся відбути до Вестпорта з вечірнім припливом. —Ні, залиштеся ще трохи. Є ще одне діло, яке слід обговорити. Мотіс перевів мертвотний погляд на Монзу і знову на Орсо. —Як забажаєте, ваша світлосте. Герцог легко підвівся з-за столу. —Отож, перейдімо до веселіших справ. Ви ж принесли веселі новини, правда, Монцкаро? —Так, ваша світлосте. —Ох, і що б я без вас робив? Відколи вони востаннє бачилися, у чорному волоссі Орсо пробилися пасма сталевого кольору, а ще, може, поглибилися зморшки в кутиках очей, але незмінна владність манер вражала й досі. Він нахилився і розцілував Монзу в обидві щоки, а тоді прошепотів на вухо: —Ґанмарк досить добре командує вояками, хоча, як на чоловіка, що смокче члени, у нього геть немає почуття гумору. Ходімо, розкажете мені про свої перемоги на свіжому повітрі. Усе ще обіймаючи однією рукою Монзу за плечі, він повів її повз вишкіреного принца Аріо на високий балкон. Сонце вже підбилося, і світ був сповнений світла й барв. Кров із неба стекла, і тепер воно яскраво синіло, прихорошившись білими хмарками. Далеко внизу, на самому дні запаморочливого урвища, лісистою долиною, крізь стіну сизо-зеленого, вогненно-помаранчевого, блякло-жовтого,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx