ПРОЛОГ Бенна Меркатто рятує життя Сходило сонце, нагадуючи кольором зіпсовану кров. Вона розтікалася зі сходу, плямуючи темне небо червоним, окроплюючи розчухрані хмари грабованим золотом. А під сонцем схилом гори вилася дорога до фортеці Фонтезармо — скупчення шпилястих веж, вугільно-чорних на тлі зранених небес. Схід сонця був пронизаний червінню, чорнотою і золотом. Кольорами їхнього ремесла. —Ти сьогодні особливо гарна, Монзо. Вона зітхнула. Мовби то випадковість. Ніби не причепурювалася годину перед дзеркалом. —Що правда, то правда. Казати правду — невеликий хист. Ти лиш доводиш, що не сліпий. Вона позіхнула, потягнулася в сідлі, якусь мить тримаючи його в очікуванні. —Але я би послухала далі. Він голосно прокашлявся і підійняв руку — нікудишній актор, що готується виголосити розлогий монолог. —Твоє волосся наче… корзно з мерехтливого соболиного хутра. —Павич пишномовний. А вчора як там було? Опівнічне запинало. Це мені більше до смаку, навіть якось поетично. Поганенька поезія, та хоч якась. —Лайно. — Він примружився на хмари. — Ну, твої очі… пломеніють, як сліпучі сапфіри, яким годі скласти ціну. —То в мене ще й камінці на обличчі? —Губи — як пелюстки троянд?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx