9 —Я чекаю, — сказав Бенна. — На що? —На свою лепту компліментів, звісно ж. — Коли тобі компліменти вдарять у довбешку, то вона ще, до лихого, лусне. — Монза підсмикнула свої шовкові манжети. — А мені твої мізки на новій сорочці як лисому гребінка. —Упекла ти мене, — Бенна притис руку до грудей. — Ось сюди. То так ти віддячуєш мені за роки відданості, безсердечна сучко? — Як смієш обертати язиком про відданість, селюку? Твоя відданість — відданість кліща тигриці. —Яка там тигриця! Якщо тебе і порівнюють, то хіба що зі змією. —Добре, хоч не з хробаком. — Шльондра. — Боягуз. — Убивця. Заперечувати останнє було важко. Між ними знову залягла мовчанка. На всохлому дереві біля дороги щебетала пташка. Кінь Бенни помалу порівнявся з її конем, і він пробурмотів ледь чутно: —Ти сьогодні особливо гарна, Монзо. При цих словах кутика її губ торкнулася усмішка. Того кутика, якого він не бачив. —Так. Що правда, то не гріх. Пришпоривши коней, вони в’їхали в іще один крутий поворот, і перед ними виріс зовнішній мур цитаделі. Місток до брамної вежі пролягав над запаморочливою ущелиною, поміж обривистих стін якої виблискувала вода. На дальньому кінці мосту зяяв склепінчастий в’їзд, гостинний, як могила. —Стіни ще минулого року укріпили, — пробурмотів Бенна. — Не хотів би я їх штурмувати. —Можна подумати, що в тебе стало б духу дертися по драбині.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx