10 —Мені б не хотілося навіть наказувати комусь штурмувати ті стіни. —Можна подумати, у тебе стало б духу давати накази. —Мені б не хотілося навіть спостерігати, як ти наказуєш комусь штурмувати ті стіни. —Ще б пак, — Монза обережно перехилилася із сідла й насуплено задивилася вглиб урвища зліва. Тоді глянула скоса на прямовисну стіну справа, зубці якої стриміли на тлі світанкового неба шпичастою чорною облямівкою. — Видається, наче Орсо побоюється, що хтось може посягнути на його життя. —Невже в нього є вороги? — видихнув Бенна, у глумливому подиві округлюючи очі. —Якась нещасна половина Штирії. —То, виходить, і в нас є вороги? —Добра половина Штирії. —А я ж так старався завоювати приязнь… Вони проїхали поміж двох понурих солдатів у відполірованих до смертоносного блиску шоломах і з такими ж списами. Копита лунко цокотіли в темряві довгого тунелю, що полого підіймався вгору. —Тепер у тебе знову той самий вираз обличчя. — Який? —Наче сьогодні більше не до сміху. —Що ж, — вона відчула, як обличчя скувала звична похмура гримаса, — ти можеш дозволити собі розкіш сміятися. Ти ж у нас хороший. За воротами був інший світ: міцно пахло лавандою, сірість гірського схилу змінилася яскравою зеленню. Світ низько підстрижених моріжків, живоплотів, присилуваних до дивовижних форм, світ фонтанів, що били вгору мерехтливими струменями. Псували всю цю красу лише насуплені вартові, що стовбичили біля кожних дверей, з нашитими на білих вапенроках чорними хрестами Таліна. — Монзо…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx