19 Вони сидять там, Келлі то схрещує, то випростує довгі ноги, хухає, Джен мовчить. На рецепцію підходить офіцер, тихо розмовляючи телефоном. «Такий самий злочин, як два дні тому, — розділ 18, умисне поранення. Жертвою була Нікола Вільямс, злочинець утік». Він говорить так тихо, що Джен заледве може розчути. Вона сидить і просто слухає. Розділ 18, умисне поранення; це значить зарізати. Мабуть, вони говорять про Тодда. І аналогічний злочин два дні тому. Зрештою з’являється офіцер, який проводив арешт, той високий з вилицями. Джен поглядає на годинник над столом. Пів на четверту чи, може, пів на п’яту. Вона не знає, чи тут досі не перевели годинник із літнього часу. Це дезорієнтує. — Ваш син залишиться на цю ніч у нас, ми незабаром його допитаємо. — Де — тут? — каже Келлі. — Впустіть мене. — Ви не зможете побачитися з ним, — відповідає офіцер. — Ви свідки. Джен відчуває спалах роздратування. От саме за такі речі люди ненавидять систему правосуддя. — О, аж отак, невже? — уїдливо відказує офіцерові Келлі, піднімаючи руки. — Перепрошую? — м’яко перепитує офіцер. — Тож ми, виходить, вороги? — Келлі! — каже Джен. — Ніхто нікому не ворог, — відповідає офіцер. — Зможете поспілкуватися із сином уранці. — Де суперінтендант? — наполягає Келлі. — Зможете поспілкуватися із сином уранці.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx