22 Джен розглядає через лобове скло кущ, який виблискує від осінньої нічної роси. За кілька секунд вона розвертає машину та їде, бо не знає, що ще зробити. Паркуючись, вони бачать гарбуз на вікні. Мабуть, вона забула погасити свічку. Криміналісти в білих костюмах уже на місці, стоять на під’їзній доріжці, наче привиди, за поліційною стрічкою, що тріпотить на жовтневому вітрі. Калюжа крові вже почала підсихати по краях. Їх впускають до їхнього ж чортового будинку, вони сидять унизу, спостерігаючи команду в уніформі, яка навкарачки шукає відбитки пальців на місці злочину. Вони взагалі нічого не кажуть, лише мовчки тримаються за руки. Келлі так і не зняв куртки. Нарешті, після від’їзду криміналістів і поліціянтів, які оглянули й забрали речі Тодда, Джен переміщається на диван, лягає горілиць і втуплюється у стелю. І ось тоді течуть сльози. Гарячі сльози градом. Плач над майбутнім. І над учорашнім днем, коли вона не помітила наближення лиха.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx