День нульовий, одразу після опівночі Сьогодні годинник переводять на годину назад, і Джен це тішить. Ще одну, додаткову, годину можна вдавати, ніби вона не чекає сина додому. Перевалило за північ, офіційно настало тридцяте жовтня. Майже Гелловін. Джен каже собі, що Тоддові вісімнадцять, її вересневий хлопчик тепер дорослий. Він може робити що йому заманеться. Майже весь вечір вона затято вирізала гарбуз, а зараз прилаштовує його на підвіконня панорамного вікна, що виходить на під’їзну доріжку, і запалює всередині свічку. Вирізаючи його, вона керувалася тим самим мотивом, що спонукає її до більшості дій у житті, — відчуттям, що так треба. Утім, цей витвір справді доволі симпатичний, хоч і зубастий. На сходах за спиною чути кроки її чоловіка, Келлі, — тож Джен обертається поглянути. Дивно, що він не спить: це ж вона сова, а він жайворонок. Він виходить зі спальні на горішньому поверсі, скуйовджений, його волосся у тьмяному світлі відливає синьо-чорним. Він геть голий, тож прикривається лише ледь помітною вдоволеною посмішкою в кутиках вуст. Чоловік спускається сходами до Джен. Світло падає на татуювання на зап’ястку — час, коли він, за його словами, зрозумів, що кохає її, — весну 2003 року. Джен роздивляється його тіло. За останній рік, коли
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx