День нульовий, одразу після 01:00 Хтось, певно, зателефонував до 999, бо вулиця раптово освітилася яскравими синіми мигалками. — Що… — каже Джен Тодду. І в цьому «Що…» — всі запитання одразу: хто, чому, якого біса? Келлі, блідий від шоку, випускає сина, але не каже ні слова — цілком у стилі її чоловіка. Тодд не дивиться ані на неї, ані на батька. — Мам, — зрештою промовляє він. Адже діти завжди передусім шукають маму? Вона тягнеться до дитини, але не може полишити тіло. Не може ослабити тиск на рани. Тоді все стане гірше, для всіх. — Мам, — знову каже Тодд. Його голос ламається, наче тріскає навпіл суха земля. Він кусає губи й дивиться вдалечінь, на вулицю. — Тодде, — відгукується вона. Кров незнайомця вихлюпує їй на руки, наче потужний струмінь із душу. — Я мусив, — каже він, зрештою переводячи погляд у її бік. У Джен від шоку відвисає щелепа. Келлі опускає голову на груди. Рукави його халата закривавлені — це кров із Тоддових рук. — Хлопче, — каже Келлі, так тихо, що Джен навіть не певна, чи справді це чує. — Тодде.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx