21 часу дивилася у вікно на ліхтарі заднього двору, а я вже виросла… Ділову угоду? Я пильно подивилася на неї. — Усе це сталося, поки я чекала на твій приїзд додому. Невже в таке важко повірити? Хіба мене можна засуджувати за те, що я намагалася бути хорошою матір’ю? Вона підняла підборіддя і швидко моргнула, її губи ледь помітно стиснулися, ніби я завдала їй болю. Та я на це не купилася. — Звідки він знає, як мене звати? — Щось тут було не так. — Усі знають, як тебе звати, завдяки Деміану. — Мама ковтнула слину й провела рукою по своєму ідеальному зібраному у французький пучок волоссю. Вона брехала. — Я знаю, що тобі боляче, але щиро вважаю, що є шанс повернути його, якщо правильно розіграти наші карти. Вона намагалася послабити мою пильність. Я з усмішкою кинулася повз маму до вітальні. Двоє чоловіків схопилися на ноги. Обидва були в костюмах, але той, що зазирав у двері, здавався на двадцять років старшим за іншого. — Даруйте за неввічливість. Я Джорджія Еллс… — Чорт! Я прочистила горло: — Джорджія Стентон. — Джорджія? — Старший чоловік зблід. — Крістофер Чарльз, — повільно промовив він, його погляд кинувся до дверей, крізь які увійшла моя мати. Ім’я допомогло мені впізнати його. Бабусин видавець. Він був видавничим директором, коли вона випустила свою останню книгу близько десяти років тому у віці дев’яноста одного року. — Адам Фейнголд. Приємно познайомитися з вами, міс Стентон, — кивнув другий, молодший. Обидва здавалися неймовірно блідими, майже попелястими, переводячи погляд з моєї матері на мене.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx