23 — Її першу… й останню. — Благання в її очах не можна було сплутати ні з чим, і я ненавиділа відчуття, ніби мені краяли серце. — Та, що про дідуся Джеймсона. Мене мало не знудило. Прямо на перський килим, який так любила бабуся. — Вона не закінчена. — Звісно ні, люба. Але я впевнилася, що вони найняли найкращих людей, щоб дописати її, — сказала мама солодким голоском, який аж ніяк не вгамував мою нудоту. — Ти не думаєш, що бабуся Скарлетт хотіла б, щоб її останні слова опублікували? Вона усміхнулася мені — усмішкою, яка здавалася відкритою і доброзичливою стороннім, але насправді була прямою погрозою розправитися зі мною наодинці, якщо я наважуся публічно осоромити її. Вона була хорошою вчителькою, тому я подарувала їй одну зі своїх усмішок. — Ну мамо, я думаю, якби бабуся хотіла, щоб цю книгу опублікували, вона б її дописала. Як вона насмілилася це зробити? Укласти угоду на цю книгу за моєю спиною? — Я не згодна з тобою. — Мама підняла брови. — Вона називала цю книгу своєю спадщиною, Джиджи. Вона так і не змогла опанувати емоції настільки, щоб закінчити її, і я вважаю, що буде правильно, якщо ми зробимо це за неї. Чи не так? — Ні. І, оскільки я єдина спадкоємиця за її заповітом і розпорядниця її літературного трасту, має значення лише те, що думаю я. Я виклала правду настільки стримано й сухо, наскільки могла. Вона припинила прикидатися і шоковано витріщилася на мене. — Джорджіє, ти ж не будеш заперечувати…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx