8 єдиною людиною у відділенні ДАІ Поплар-Гроув і не стирчала там протягом останньої години. Я прилетіла до Денвера сьогодні вранці й приїхала сюди по обіді, але досі не побувала вдома: настільки відчайдушно я прагнула позбутися останніх натяків на Деміана у своєму житті. Маю надію, якщо втрачу його прізвище, то відчуватиму трохи менший біль через втрату його самого й шести років свого життя. — Я тут. Я відклала кредитку та підійшла до віконця. — Де твій номерок? — запитала Джульєт, простягаючи руку із самовдоволеною посмішкою, яка майже не змінилася зі шкільних часів. — Тут тільки я, Джульєт. Виснаження било по кожному нерву в моєму тілі. Коли це скінчиться, я зможу згорнутися клубочком у тому великому кріслі в бабусиному кабінеті й ігноруватиму світ до кінця свого життя. — У правилах вказано… — Та годі тобі, Джульєт. — Софі закотила очі, увійшовши до кабінки Джульєт. — Усе одно папери Джорджії в мене. Сходи на перекур абощо. — Гаразд. — Джульєт відштовхнулася від стійки, звільнивши місце для Софі, яка закінчила школу на рік раніше. — Рада тебе бачити, Джорджіє. — Вона кинула в мій бік цукрово-солодку усмішку. — І я тебе. Я подарувала їй відпрацьовану усмішку, яка була приклеєна до мого обличчя протягом останніх кількох років, допомагаючи мені триматися купи, поки все інше розсипáлося. — Вибач за це. — Софі нахилилася, морщачи носа й поправляючи окуляри. — Вона… Взагалі-то, вона не сильно змінилася. У кожному разі все було ніби гаразд.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx