10 — Справді? Я… ну… ще не була вдома. «Ходять чутки» означало, що маму бачили або в одному з двох магазинчиків, або в місцевому барі. І друге було значно ймовірніше. З іншого боку, можливо, це добрий… Не закінчуй цього речення. Одна думка про те, що мама могла приїхати, щоб підтримати мене, мала обернутися нищівним розчаруванням. Вона чогось хоче. Я прочистила горло: — Як поживає твій тато? — У нього все добре! Зараз ніби все під контролем. — Обличчя Джульєт посмутніло. — Мені справді шкода через те, що з тобою сталося, Джорджіє. Я навіть уявити не можу, що було б, якби мій чоловік… — Вона похитала головою. — Так чи інакше, а ти на таке не заслужила. — Дякую. — Я відвела погляд, помітивши її обручку. — Переказуй від мене привіт Дену. — Перекажу. Я вийшла на пообіднє світло, яке розфарбувало Мейнстріт спокійним м’яким теплом, і зітхнула з полегшенням. Я повернула своє прізвище, а місто виглядало саме таким, яким я його пам’ятала. Сім’ї прогулювалися вулицями, насолоджуючись літньою погодою, а друзі теревенили на тлі мальовничих скелястих гір. Населення Поплар-Гроув було меншим, ніж мешканців у висотці, проте достатньо численним, щоб пів десятка світлофорів були не зайвими, і настільки згуртованим, що приватність була тут рідкістю. А ще в нас була чудова книгарня. Бабуся подбала про це. Я кинула папери на переднє сидіння орендованої машини й завмерла. Напевно, мама зараз вдома — я не просила, щоб вона віддала мені ключі після похорону. Раптом виявилося, що мені не так уже й хочеться їхати додому. Останні кілька місяців висмоктали з мене співчуття, силу й навіть
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx