14 Моє понівечене серце затріпотіло — як у всіх героїнь бабусиних книжок. Він був найвродливішим чоловіком, якого я бачила в житті, — а як дружина кінорежисера, вже колишня, я бачила їх чимало. «О, ні, ні, ні. У тебе імунітет до красивих чоловіків», — попереджала логічна частина мого мозку, але я була надто зайнята спогляданням його, щоб дослухатися. — Вони не здаються однаковими… — моргнув він і проговорив у слухавку: — Я перетелефоную тобі пізніше. Чоловік узяв обидві книги в одну руку й вимкнув телефон, сховавши його в кишеню. Він був приблизно мого віку — близько двадцяти дев’яти, можливо, трохи за тридцять, і щонайменше метр вісімдесят заввишки, а його чорне скуйовджене, ніби він щойно встав з ліжка, волосся недбало спадало на засмаглу оливкову шкіру, не сягаючи піднятих чорних брів і неймовірно глибоких карих очей. Ніс у нього був прямий, губи — пишні (і це нагадало мені, як давно мене не цілували), а підборіддя затінював легкий натяк на бороду. Він був якийсь незграбний, ніби виліплений, з багатьма гранями, і, дивлячись на опуклі м’язи на його передпліччях, я могла закластися, що він нерідко бував у спортзалах… і, можливо, спальнях. — Ви щойно сказали, що вони всі здаються однаковими? — повільно запитав він. Я моргнула. Точно. Книги. Я подумки дала собі ляпаса за те, що втратила хід думок через гарненьке личко. Лише двадцять хвилин тому я повернула собі власне прізвище, і чоловіки в осяжному майбутньому були викреслені з меню. Крім того, він був навіть не місцевий. Провів цей чоловік вісімнадцять годин у дорозі чи ні, але його пошиті на замовлення слакси аж кричали про ексклюзив, а рукави білої лляної сорочки були підкочені таким невимушенонеохайним хвацьким способом, що був яким завгодно, але
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx