Диявольська ніч
PENELOPE DOUGLAS NIGHT FALL
ПЕНЕЛОПА ДУГЛАС ЕПІЛОГ СУ ТІН КИ ХАРКІВ 2025
УДК 821.111(73) Д80 © Penelope Douglas LLC, 2020 © Penelope Douglas LLC, Bonus Scene, 2024 © Penelope Douglas LLC, «Dear Reader» letter copiright, 2024 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2025 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2025 Перекладено за виданням: Douglas P. Nightfall : A Novel / Penelope Douglas. — New York : Berkley Romance, 2024. — 752 p. — (Series: Devil’s Night ; 4). Переклад з англійської Валерії Кирильчук Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Опубліковано 29 лютого 2024 року
7 Попередження Цей епілог завершується відкритим фіналом. Хоча основна історія серії «Диявольська ніч» добігла кінця, зверніть увагу, що епілог залишає по собі інтригу — а то й дві, — щоб показати читачам: веселощі й таємниці в Тандер-Бей тривають, навіть якщо тільки в нашій уяві. Продовження історії про дітей не планується. Якщо ви віддаєте перевагу чіткому завершенню сюжету, сміливо пропускайте цей розділ. Якщо ж волієте дізнатися, як склалося життя кожного героя і як поживають їхні сім’ї, читайте і насолоджуйтеся!
9 Епілог ВІЛЛ Десять років по тому — Я хочу кермувати, — дражнячись сказала Ем. Я заблокував механізм унизу вагонетки, зафіксувавши її на рейках, але гальма не відпускав, поки діти не пристебнули паски безпеки. Натиснувши зелену кнопку, увімкнув фари. — Дозволимо мамі кермувати, діти? — запитав я. — Ні! Я тихо засміявся, хапаючи шолом, а Еммі вмостилася на сидінні поруч зі мною. — Через тебе нам тепер доводиться надягати шоломи, — сказала їй Фінн. — Та ми лиш раз підскочили, — буркнула Ем. — Один раз! — Тату, будь ласка, — благала позаду мене Інді. Я пирхнув. Звісно ж, я не збирався дозволяти їхній мамі кермувати. Ми однаково любили поганяти, проте діти почувалися спокійніше, коли я все контролював. — Я тобі ще пригадаю це, Інді, — дорікала Ем нашій найстаршій. — Хай-но ти досягнеш віку, коли можна буде кермувати, я такою поблажливою вже не буду. Я озирнувся на дочку, винуватий погляд її карих очей видавав наш спільний секрет.
Однак Еммі це помітила, переводячи взір з мене на дочку, і про все здогадалася. — Ти ж не... — пробурчала вона. — Ти що, дозволив їй цим кермувати? Знизавши плечима, я озирнувся і почув, як хихоче Фінн, наша друга дочка. — Вона вже дістає до педалей. — Їй же дев’ять! — Ну ти ж дозволила їй пофарбувати волосся, — зауважив я, наче це було щось значно гірше. — Не порадившись зі мною, мушу зазначити. І чому-у-у-у я досі з тобою одружений? — Через помсту. — Еммі знову повернулась обличчям до дороги і пробурмотіла: — Мої страждання приносять тобі задоволення. Я розсміявся, нахилився і притягнув її до себе, огорнувши рукою шию. Поцілував вуста, і, оскільки був не в змозі стриматись, мої губи почали мандрувати по її щоках, носу і поверх окулярів до чола. Еммі любила, коли її цілували. Її повіки затремтіли, і вона немов розтанула в моїх руках. Боже, яка ж вона потішна. Щаслива чи нещасна, сумна чи гаряча — я завжди цінував те, що вона є в моєму житті. Її сила змушувала почуватися поруч щасливчиком, а слабкості розкривали в мені найкраще. Тільки з нею я міг впоратись із будь-чим. І після десяти років разом, двох доньок і сина — та неймовірного задоволення від процесу їхнього зачаття — я не мав жодного сумніву, що воно було того варте. Я провів великим пальцем по щоці Еммі, вдихаючи запах її волосся. — Кохаю тебе.
— Ми вже зачекалися... — невдоволено зітхнула Інді Джонс Ґрейсон, перш ніж її мати встигла відповісти. Я хихикнув і відсторонився. — Усі пристебнули паски? — Так! — пролунало у відповідь. — Шоломи? — Є! — перекрикнув сестер Вільям ІІ, що сидів позаду Ем. Насправді він Вільям IV, але оскільки я Вілл, а варіанти Віллі, Білл та Біллі нам не подобались, усі називали його просто Другий. — Міцніше тримайте свої телефони! — вигукнув я, тягнучись до кнопки. Щойно я її натиснув, під нами запрацювала гідравліка, і вже за кілька секунд ми мчали тунелем уперед зі швидкістю 50 км/год, а згодом і 60 км/год. — Швидше! — крикнула Фінн. Вагонетка хиталася, розгойдуючись на рейках, а прохолодний вітерець обдував наші обличчя. Ем вхопилася за поручень й не могла стримати усмішки. За ці роки ми розчистили дорогу між Тандер-Бей і Меридіан-Сіті, що дало змогу до чотирнадцяти хвилин скоротити маршрут, який автомобілем забирав годину. Зазвичай ми користувалися вагонами метро, але на випадок, коли потрібно лише дістатись від одного будинку до іншого в межах міста, я додав більше вагонеток і рейок для двостороннього руху. Сьогодні ми вже скористались тунелем, щоб потрапити до моїх батьків на вечерю, а тепер прямуємо через усе місто, попід річку і до самого собору Святого Кілліана. Проминувши тьмяний прохід, ми піднялися схилами і знову швидко спустилися вниз. Усередині все переверталось, а дитячі сміх і крики позаду оглушували.
Я схопився за стегно Ем, яка була вдягнена в обтислі джинси, і теж це відчув — ніщо не зрівняється з вільним падінням. Хіба що, мабуть, лиш одне. Я поглянув на дружину: вона притиснула одну руку до окулярів, замружилася й усміхалась, а іншу руку простягнула назад і вхопилась за кросівок Другого. Йому лише п’ять, і вона хвилювалася в ті рідкісні миті, коли дозволяла йому ось так їздити. Ми вже сотню разів катались на цій штуці, і Еммі знала, що я не став би наражати своїх дітей на небезпеку. Утім, мені подобалося дивитись, як вона піклується про них. Це було гаряче. Ми спустилися нижче, стало прохолодніше. Я зрозумів, що ми під річкою, але вже за кілька секунд знову мчали вгору. Я опустив важіль, сповільнюючи вагонетку. — Воу! — вигукнули діти позаду. Проте їхні веселощі тільки починались. Власне, і наші теж. Ми з Ем сьогодні також планували погратися. Ми загальмували, зняли шоломи і відстебнули паски безпеки. Тоді вилізли з вагонетки й піднялися на платформу. Я допоміг дівчаткам, поки Еммі схопила Другого. Поправивши піджак та краватку, я взяв доньок за руки й повів у катакомби, вгору по сходах і до головного залу в соборі. Фінн та Інді одразу ж вирвалися і, кинувшись до вхідних дверей, відчинили їх та вибігли на вулицю. — Щойно почуєте дзвони, біжіть до будинку! — крикнув я їм услід. — Одразу ж! — Ага! — відповіли дівчатка. Повз мене, залипнувши в планшет, пройшов Вільям ІІ.
— Скажи щось, Гусаче 1, — мовив я. — Я тебе чув, — проспівав син, не озираючись. Похитавши головою, я вийшов на подвір’я. Мої дітлахи приєдналися до доньки Кая, Джетт та кількох її друзів. Другий так і не відривав очей від екрана. — Сучасні діти... — пробурмотів я. Ем торкнулася мого плеча, ніби втішаючи мене, що в баскетбол мій син не гратиме. — Мушу зробити декілька дзвінків, поки все не почалось, — сказала вона, стримуючи сміх. — Прибережи сили для мене. Це буде пекельна нічка. — Обіцяєш? — Я озирнувся, коли Еммі попрямувала назад до будинку. Вона підморгнула мені. Спускаючись сходами, я спостерігав, як граються діти: Деймонова п’ятирічна донька, Октавія, була як завжди у своїх піратських панталонах, чорних колготках і вільній сорочці, з прив’язаним до спини іграшковим мечем. Ніхто не наважувався розповісти їй, що сучасні пірати на вигляд далеко не як Джек Спарров. Вона воліла бути такою, як їй заманеться. Я озирнувся, але хлопчиків не побачив, тож Деймон із Вінтер, певно, ще не приїхали. Октавія, мабуть, прибула з Каєм і Бенкс, бо вони із Джетт були майже одного віку й дружили. Щось праворуч від мене привернуло увагу, я озирнувся і побачив Меддена, що сидів на дереві. Від усього його вигляду — чорний костюм, темне, як смола, волосся і порцелянова шкіра — віяло небезпекою, наче від ножа. 1 Talk to me, Goose! (англ.) — репліка з фільму «Найкращий стрілець» (1986). (Прим. перекл.)
На колінах хлопця лежала розгорнута книга, а погляд зосередився на дітях, що бавилися. Точніше на одній дитині. Я піднявся до нього по дерев’яних дощечках, що слугували сходинками, на висоту близько п’яти метрів. Очі Меддена повернулися знову до книги. — Привіт, — сказав я. — Привіт. Я стримав усмішку через його строгість. Ніколи не думав, що хтось може бути суворішим за Кая, але його сину це вдалося. Багато дванадцятирічних ходять у бездоганно випрасуваних костюмах та з чепурним волоссям? Його ідеальна стрижка, із проділом трохи лівіше від центру, виблискувала на сонці й різко контрастувала з блідою шкірою. — Де твій тато? — запитав я. Медден знизав плечима: — Десь у будинку. Він втупився в книгу, але я бачив, що його очі не рухаються. Я знову зиркнув на дітей. Медден ніколи до них не долучався. Грався лише наодинці. Або з двоюрідною сестрою, Октавією. Він усміхався лише поруч із нею. — Про що думаєш? — запитав я. Хлопець знизав плечима. — У школі все гаразд? Він кивнув, але так і не поглянув на мене. — Плануєш завтра з друзями цукерки випрошувати? — спитав я. Медден повільно похитав головою: — Я не дуже люблю солодощі. — Тоді приїжджай у «Колдфілд», — сказав я. — Прилаштую тебе до акторів.
Я помітив, як його щелепа напружилась. — Або ж... може, хочеш попрацювати з аніматроніками в гробницях? — поцікавився я. — Побути за лаштунками? Медден зиркнув на мене краєм ока, втім погляду не підвів. Але й не похитав заперечно головою, тож я вирішив дати йому зберегти свою гордість. — Заїду за тобою завтра о третій, — сказав я. Хлопець кивнув. Гаразд. Може, йому й не подобалося бути серед людей, та це не означало, що він не міг знайти своє місце у світі. Кілька років тому вчителі запідозрили в нього розлад аутистичного спектру, можливо, синдром Аспергера. Не те щоб це якось впливало на Медденові успіхи в навчанні. Йому все добре вдавалось. Лиш у соціальному плані він відрізнявся від інших дітей. Утім, зі спілкуванням усе було гаразд, коли хлопець справді цього хотів: наприклад під час тренувань із дідусем або ж як проводив час із Октавією. Він відмовлявся звертатись до спеціаліста, а Кай не бажав змушувати його вписуватися в загальноприйняті норми. Ну, погляньте лишень, наприклад, на нас. Якби ми були мірилом нормальності в ті часи, то Медсу ліпше не змінюватись. Я вже почав було спускатись, коли почув його голос. — А що таке L’appel du vide 1? — запитав він. Я зупинився і вирячився на нього, його темні очі нагадували чорний вир. — Ти де це почув? 1 Поклик порожнечі (фр.).
— Діти в школі казали, — пробурмотів Медден. Прочистивши горло, я озирнувся в пошуках його батьків. Я знав, що цей день колись настане, але й подумати не міг, що мені доведеться це пояснювати чужим дітям, а не тільки власним. А Кая він уже питав? Я піднявся на одну дощечку й поглянув Медсові в очі. — L’appel du vide — це те, що пов’язує нашу сім’ю, — сказав я. — Це ідея, яка об’єднує нас, тому що ми всі в неї віримо. — Як релігія? На мить я завагався, не впевнений, чи саме так я це описав би. Проте кивнув. — Щось таке, — відповів. — Майкл, Ріка, Вінтер, Деймон, Еморі, я, твої мама і тато... Так ми зрозуміли, що не самі в цьому світі. — І я теж частина цього? Я звузив очі. — Так кажуть діти в школі? Медденів погляд знову ковзнув до Октавії на галявині. — Вони надто мене бояться, аби щось казати. Я тихо застогнав. Цього ми й остерігалися. Медс, звісно, і без нашої допомоги справляв моторошне враження, проте наші імена теж вселяли в інших страх. Чудово, що ми знайшли одне одного і разом створили нашу сім’ю, але для сторонніх це, певно, скидалося на... Я й гадки не мав, на що це скидалося. Я знав лише: що більше в тебе сили — й успіху, — то більше ворогів і охочих тебе знищити. Наші діти ще наслухаються про нас. Історії про наш бізнес, про
Диявольську ніч, про катакомби вигадувалися просто зараз, це точно. Їм доведеться протистояти тиску через наш спадок. Або ж ні. — Ти — той, ким хочеш бути, Медсе, — сказав я йому. — Ніколи не забувай про це. Не дивись на світ чужими очима — лише власними. Не моїми, не твого батька... нічиїми. Ми хотіли побудувати щось нове — щось довговічне, — але завжди знали, що часи зміняться і наші діти захочуть мати власну реальність. Медс може й не бажати того, що ми йому залишимо, але якщо таки колись захоче — маска йому пасуватиме. Жодного тиску. Він натягнуто мені усміхнувся — як тільки зміг себе змусити. Я усміхнувся йому у відповідь і спустився по дощечках. Інді та Джетт сиділи на ковдрі для пікніка й теревенили, а Фінн та Другий лежали на траві й клацали у своїх ґаджетах. Я ще раз зиркнув на Медса, який спостерігав за Октавією, що саме билась мечем зі стовбуром дерева. Закинувши голову, я помітив, як почорнілі хмари вже майже сягали дерев. Повернувся до будинку і став шукати дорослих. Ми досі чекали на Алекс, Айдина, Міку, Рорі... — У разі якщо тропічний циклон «Есме» змінить свій курс, аварійні служби будуть напоготові, — почув я слова Бенкс, коли прямував до кабінету. Зазирнувши за двері, я побачив, як вона сидить за робочим столом, позаду неї — книжкові полиці, а латунна лампа м’яко освітлювала кімнату. Перед нею стояла камера, і оператор вів запис.
— Утім, закликаю вас: по можливості залишайтеся вдома, оскільки очікується сильний вітер, — продовжувала Бенкс. — Комендантська година розпочинається о восьмій вечора і поширюється на святкування Диявольської ночі. Зустрівшись із нею поглядом, я всміхнувся і помітив, як вона знітилась. Бенкс була в темно-синій блузці, з ідеальною укладкою та червоною помадою на губах. — Будь ласка, уникайте низинних місць та районів, які можуть бути підтоплені під час повеней, а також зберігайте ліхтарики й батарейки в легкодоступних місцях, — зверталась вона до громадян. — Ми не радимо евакуюватися, але, будь ласка, стежте за розвитком циклону через менеджерів з надзвичайних ситуацій. Будьте обачними та залишайтеся вдома. — Бенкс подивилася в камеру. — Дякую. — І... знято, — оголосив її помічник. Вираз обличчя Бенкс пом’якшав, вона видихнула і підвелася зі стільця. Мій погляд ковзнув під стіл, і я помітив, що знизу вона вдягнена в сині джинси. Я хихикнув. Дещо залишається незмінним. Бенкс обійшла стіл і схопила свій телефон. — Ми ж говорили, що ви не згадуватимете Диявольську ніч, — сказав помічник Бенкс, підбігши до неї. Не сповільнюючи кроку, вона вийшла з кімнати. — Так, ми говорили про це. Вочевидь слово «диявольська» бентежило деяких виборців, тож менеджер кампанії Бенкс намагався перейменувати це святкування. Але боятися нічого, правда ж? Бенкс робила те, що хотіла. Я наздогнав її і крокував поруч.
— Ти ж знаєш, що у Тандер-Бей сьогодні вдома ніхто не сидітиме? Усе ж таки сьогодні Диявольська ніч. — Авжеж, знаю. Ага. Як представниця нашого округу, вона була зобов’язана вийти в ефір і попросити всіх залишатися вдома — просто для годиться. — А де Кай? — запитав я. — На тренуванні з батьком. — Бенкс поглянула на телефон. — Скоро приїде. Обігнувши поручні, я почав підніматись нагору. — Ти така гаряча на камеру. Вона розвернулась і, прямуючи до кухні спиною, підморгнула мені: — Використовую весь арсенал, аби тільки за тиждень мене обрали сенатором. Я хихикнув і побіг угору сходами. Кампанія була виснажливою, але, заручившись підтримкою мого дідуся, я покладав великі надії на її успіх. Я попрямував коридором до бібліотеки, де планував почекати на Деймона, бо знав, що він насамперед піде сюди, однак, проминаючи спальню Ріки та Майкла, зупинився й зазирнув всередину. З мокрим волоссям і рушником, обмотаним навколо талії, Майкл стояв біля краю ліжка й притискав до грудей Аарона, якому було всього пів року. Коли минулого року Ріка завагітніла, Майкл ледь не зомлів. Вони були такі щасливі з Атос, зайняті роботою над курортом та реконструкцією собору Святого Кілліана, що навіть припинили спроби. Попри те, що Ріка і Майкл одразу ж пішли й скупили все можливе, перше купання малюка виявилося справжнім жахіттям. Вони підготували ванночку,
лосьйони та іграшки, а малий верещав безперервно. Більше Майкл на таке не згодився. Усупереч настановам лікаря, він брав малюка з собою в душ, і той жодного разу не заплакав. Аарону просто хотілося бути в обіймах тата. Я спостерігав, як Майкл погойдувався туди-сюди, заколисуючи малюка, і не зводив з нього очей, наче досі не вірив, що він справді тут. Вони назвали його на мою честь. Я їхній улюбленець. Я не хотів заважати, тож відступив назад і попрямував далі коридором. Відчинивши двері, зайшов усередину і побачив Ріку, яка стояла біля свого робочого столу і водила пальцями по моніторах на стіні, впорядковуючи дані, чи чим там вона займалась. — Привіт, — сказав я. — Привіт, — прощебетала Ріка, піднявши голову. Я підійшов до дивана і всівся, відчуваючи якесь знесилення. Я просто старів. От і все. — Як твоя мати? — запитав. Перебираючи папери на столі, Ріка підвела на мене погляд. — Добре. Вони з Меттью подорожують Новою Англією, полюючи на антикваріат. Їй подобається керувати крамницею разом із ним, — мовила Ріка. — Мамі ніколи не доводилось працювати, тож я рада, що вона зрозуміла, наскільки це їй до снаги. Я теж був радий, що у Крістіан усе чудово. Вона жила в старому будинку Міші разом зі своїм чоловіком — його батьком — майже десять років, а ми з Еморі придбали будинок Фейнів. Тепер ми всі четверо — Майкл, Кай, Деймон і я — жили на скелях. — Міша і Раєн досі з дітьми в Лондоні, — сказала Ріка. — Гадаю, йому там дуже подобається.
— Так, я вже й не чекаю, що він повернеться найближчим часом. У них були син та дочка, і оскільки Міша — музикант, а Раєн — дизайнерка інтер’єрів, то податись вони могли куди завгодно. — Сумуєш за ним? — запитала Ріка, знову проводячи рукою по екрану. — Завжди, — відповів я. — Але він не марнує часу й живе так, як хоче. Мене це тішить. Хоча й бентежить те, що він обрав собі не таке життя, як у нас. Вона пирхнула, згадавши про плани з реконструкції мосту, над якими працювали Еморі та Деймон. — Він буде поруч у важливі часи, — запевнила мене. Я знав це. — Усі інші прибули? — запитала Ріка. — Досі чекаємо на Кая, Алекс і... Аж тут знизу почулися крики й ревіння, немов випустили тварин із зоопарку. Я зітхнув. — Деймон і Вінтер нарешті тут, — закінчив я. Я дивився на двері і встиг лише до п’яти порахувати, як у кімнату ввірвався Деймон, а Ґуннар кричав йому вслід. — Я хочу обіймашки! — волав малий. Деймон грюкнув дверима й притиснувся до них усім тілом, важко дихаючи, немов за ним гнався ведмідь. — Як же в мене, трясця, багато дітей, — видихнув він. Увесь червоний і з розтріпаним волоссям. Я стримував усмішку, поки його сини гепали в двері. Він здригнувся. — Де вони? Я поглянув на Ріку, а Деймон відскочив від дверей і кинувся до неї. Висмикнувши з полиці кілька книжок, він дістав їхню заначку цигарок і відкрив пачку.
— Ріко, якого біса? — зиркнув він на неї. — Це ж нам було на місяць! — У мене був сильний стрес, — відповіла Ріка. — До того ж, попередню пачку ти майже всю викурив сам. Я похитав головою, спостерігаючи, як Деймон наспіх запхав цигарку до рота. Вони обмежилися однією пачкою на місяць, і оскільки тут ми всі бували найчастіше, а таку відповідальність Деймон собі довірити не міг, пачка зберігалася у Ріки. Двері відчинилися, і до кабінету забіг Фейн Торренс, третій син Деймона. — Я хочу обіймашки від машини для обіймів! — вимагало семирічне хлоп’я. Деймон відвернувся від нього, відчайдушно клацаючи запальничкою. — Машині для обіймів потрібно підзарядитись, — пробурмотів він із цигаркою в роті. Ріка прослизнула повз Деймона і, підхопивши Фейна, закинула його на плече. — Ходімо, — сказала вона хлопчику. — Знайдемо тітоньку Бенкс для тортур лоскотами. Татусеві потрібна хвилинка. Вона пішла й зачинила двері, забравши з собою хихотливого малюка. Деймон випустив струмінь диму, нарешті видихнувши, підійшов до дивана і всівся поруч зі мною. Він відкинув голову на спинку і, знову затягнувшись, випустив дим. — Я справді їх люблю, — видихнув він. — Але мені й хвилини не вдається побути на самоті. А якщо захочу свою дружину, то доводиться їй у клятому душі влаштовувати засідку. — Може, тобі слід триматися подалі від неї, — зауважив я. — Вона вагітніє щоразу, як ти на неї дихнеш.
Деймон хихикнув, і я почув галас знадвору, де гралися його хлопці. Найстарший — Айварсен — був лише трохи молодший від Меддена. Наступним у Деймоновій гонитві за дочкою народився Ґуннар. Після цього він просто продовжив заводити дітей, так у нього з’явилися іще двоє синів — Фейн і Даґ, — аж поки нарешті не народилася Октавія. Відтоді Вінтер мала п’ять благословенних років перепочинку. — Ви їй маткові труби перев’язали? — спитав я, висмикуючи цигарку з його руки і затягуючись. — Навіщо? Я хихикнув. Деймон скиглив, що діти постійно в його ліжку і що не вдається усамітнитися із Вінтер, але, гадаю, він насправді готовий ще кілька разів спробувати подарувати Октавії сестру. Деймон забрав цигарку, підвівся, підійшов до вікна й визирнув на подвір’я. Я розглядав його зім’ятий костюм та розпатлане волосся. Він намагався справляти враження, ніби все під контролем, та я знав, що його життя було сповнене хаосу щодня. Утім він здавався таким же молодим, як і в старших класах. На його обличчі читалося, скільки щастя й любові приносили йому діти, дружина та сімейне вогнище. — Чому ти аж так хотів дочку? — запитав я. Я завжди думав, що Деймон хотів татусеву донечку, але він не опікав її більше за хлопців. Авжеж, він любить усіх своїх дітей, але вони з Октавією — дві сторони однієї медалі. Вона єдина, кому дісталися його чорні очі й чорне волосся, які, за чутками, передаються через кілька поколінь.
— Не знаю, — сказав Деймон, вдивляючись у вікно. — Щоразу, коли я уявляв, як у мене буде своя сім’я, я завжди бачив маленьку дівчинку. Зробивши паузу, він усміхнувся тому, що відбувалося за вікном. — Ось поглянь на них, — мовив він мені. — Бенкс, Вінтер, Ем, Ріка... Жінки загалом вразливі лише тому, що їх вчать боротися в останню чергу. І я хочу, щоб у світі з’явилася така жінка, як вони. Я геть не сумнівався, що Октавія теж додасть нам клопотів. Мої діти були в рази спокійніші, за що я був вдячний. Окрім Інді. Вона не надто замислювалась, перш ніж щось утнути, а Ем звинувачувала мене, ніби я міг контролювати свої гени. Знадвору почувся гудок. Деймон затягнувся востаннє, і недопалок спалахнув оранжевим кольором. — Міка й Рорі... — оголосив він тих, хто щойно приїхав, і випустив дим. Я підвівся. — Тоді чекаємо Алекс. — Я попрямував до дверей. — Піду пошукаю дружину. — У кухонній коморі праворуч є чудовий закуток, подалі від чужих очей, — жартівливо натякнув Деймон. — Майже впевнений, що Даґа ми зачали там, якщо вам потрібно усамітнитись. Я пішов, усміхаючись про себе. Ем подобались катакомби. *** Десятьох дітей посадили в розкішний автобус із трьома нянями, Атос залишилася з нами, Аарона на ніч забрала мати Майкла. Будинок Крістів досі
належав їй, але вона там майже не з’являлась і натомість повезла малюка до своєї квартири у «Делькурі». Усі інші діти також прямували в безпечний Меридіан-Сіті, подалі від узбережжя та шторму, що насувався. Для них влаштували грандіозну ночівлю в будинку Кая з іграми, фільмами та ласощами. За ними наглядатиме Марина, а також Лев і Давид, тож я не сумнівався, що вже за годину в наших дітлахів буде цукровий передоз. Сонце сіло дві години тому, я дивився, як зникали задні фари автобуса, що повертав з під’їзної доріжки на шосе. Дзвіниця вдалині пробивала час. Я усміхнувся, замислившись, як мені подобався цей звук. За кілька тижнів опаде все листя, і крізь дерева можна буде побачити ліхтар, який кілька років тому встановила Еммі під час роботи над реконструкцією вежі. У дзвіниці палахкотів вічний вогонь пам’яті Ревері Кросс. Ворота зачинилися, мерехтіли вогники ліхтарів, що висіли на кованих залізних балках, а листя витанцьовувало від поривів вітру. Я поправив краватку і слухав, як тріскотить полум’я обабіч мене. Діставши з нагрудної кишені цигарку, яку поцупив із заначки Деймона та Ріки, я підійшов до однієї з вогняних чаш, що вишикувалися навколо фонтанчика, нахилився і прикурив. — Упевнений, що вона готова? — запитав Деймон позаду. — Вона лише буде присутня на зустрічі, — відповів йому Майкл. Атос. Ми повільно повернулися до будинку і зачинили за собою вхідні двері. Спускаючись у катакомби, я взяв
Еммі за руку і відчув, що її зап’ястя, мов браслет, огортала моя стара шкільна краватка. Усі ці роки вона носила її безліччю різних способів. Моє серце завжди тріпотіло від думки, що вона її зберегла. Еммі сховала краватку під альтанкою, бо якась її частина не хотіла мене відпускати. Я стиснув її руку. Дощ іще не почався, але собор жалібно поскрипував під натиском вітру. Я вдихав запах землі та вологи, і що глибше ми спускалися, то більше мою шкіру вкривали сироти. У повітрі повисла тиша. Усі невизначеності та занепокоєння останнього місяця вилилися в сьогоднішню ніч. Пізніше ми відсвяткуємо, але спершу... справи. — Якщо ти хочеш пропустити цю зустріч... — Майкл нахилився до Міки, коли ми завернули до великого залу. Усі займали свої місця, пліч-о-пліч за довгим столом. Однак я втрутився. — З ним усе гаразд, — запевнив я Майкла. Я стиснув плече Міки й відчув, як його м’язи напружилися. Він хвилювався, хоча не мав би. Міка й Рорі були членами нашої сім’ї. Він не сам і ховатись не стане, а з гордістю сидітиме по цей бік столу. Майкл зайняв своє місце у центрі. Він, як і Деймон, одягнув усе чорне — костюм, сорочка та краватка, — а ми з Каєм вирішили додати трохи кольору у вбрання. Ріка сіла поруч із Майклом. На ній був стильний червоний топ без бретель у поєднанні з вузькими чорними штанами та кросівками. Зазвичай на конклав жінки вбиралися більш святково, але сьогодні, можливо, доведеться побігати. Атос сиділа по інший бік від батька, поруч із нею — Кай, потім — Бенкс, а за ними стояли порожні стільці для Айдина та Алекс. Вони досі не приїхали.
Я сів біля Ріки, поруч зі мною — Еммі, потім — Деймон і Вінтер та Міка й Рорі. Морозяний запах кам’яних стін і мерехтіння люстри, що відбивалося на довгому дерев’яному столі, завжди створювали атмосферу, наче ми були тими крутими вампірами з «Іншого світу» 1, але Еммі стверджувала, що ми радше скидалися на Вольтурі 2. — А де Алекс і Айдин? — спитав я пошепки Майкла. Той похитав головою. — Зателефонуй їм. Було вже по сьомій. Вони давно мали приїхати. Дітей у них не було, тож запізнювались явно не через це. Я дістав телефон і вже збирався набрати Айдина, але тут увійшла Алекс. Її оголену спину в чорному топі прикрашали краплі дощу, а пасма волосся прилипли до обличчя. На шиї висіло намисто, яке носили всі наші жінки, з таким самим гербом, як на наших каблучках. Із ледь помітною усмішкою вона сіла в іншому кінці столу й підняла підборіддя, неглибоко дихаючи. За нею увійшов Айдин із подряпиною на щоці та вигнутою бровою. — Де ви були? — прошепотіла до Алекс Бенкс. Та лиш похитала головою, а Айдин сів між ними. — Мені, бляха, довелося її з катера витягувати, бо вона вже хотіла шпигувати без вас. — Алекс, — дорікнув Кай. Я лишень засміявся собі під носа. Власна інвестиційна компанія, членство у раді директорів двох 1 «Інший світ» (англ. Underworld) — серія фільмів про вампірів і перевертнів. 2 Вольтурі — вигаданий клан вампірів із серії книг «Сутінки» Стефані Маєр.
банків замість батька Кая, котрий вийшов на пенсію, партнерство із власниками курорту та дизайнерської фірми Деймона й Ем, допомога Вінтер із її гуманітарною організацією, що опікується дітьми, які потерпають від голоду, та біганина щодо кампаній Бенкс і Ріки за необхідності — усе це не послабило дитячий потяг Палмер до пустощів. Вона досі була загубленим хлопчиком, готовим вбивати піратів. Добре, що Айдин таки її забрав. Не хотілося б мені сьогодні пертися за нею на той острів, коли насувається шторм. Ми сиділи, втупившись у коридор, і чекали на гостей. Я відкинувся на спинку стільця і запитав Міку, що сидів поруч із Еммі: — Як давно ти з ними не бачився? Він зиркнув на мене. — У мене п’ятеро братів, а свідком на весіллі був ти. Це вичерпна відповідь на твоє запитання? Ага. Моро вірні своєму імені, та не один одному. Це не вони були його братами, а ми. По темному коридору відлунням рознісся звук гуркоту дверей, які зачиняли, і ми всі завмерли. Я знову повернувся обличчям уперед, усі підвелися зі своїх місць. — Не тисни їм руки, Майкле, — тихо сказав Міка. — Вони мають заслужити нашу повагу. Не полегшуй їм завдання. — Знаю. — І вони тут не для того, щоб підтримувати статускво, — зауважив Міка, даючи Майклу поради, як поводитися з його родичами. — Лідер змінився. Вони намагатимуться заробити собі ім’я поза славою мого батька. Будь готовим.
— Уже готовий. — Майкл застебнув піджак. Судячи зі звуків, що наближалися, до нас крокувала ціла армія. — Я вже майже шкодую, що ми не відправили тебе до батька на виховання, — буркнув я Міці. — Утім, гадаю, він передав справу найстаршому. Ми прийняли Міку та Рорі. Вони з радістю жили то в старому будинку Еммі, який тепер належав їм, то в Меридіан-Сіті, але ми знали, що рано чи пізно батько Міки помре, тож доведеться мати справу з його нащадками. — Мій батько не став би передавати справи просто найстаршому, — зазначив Міка. — Батько доручив би бізнес тому, хто ладен його зберегти. Несподівано по моїй спині пробігли мурашки. Не сподобалось мені, як це прозвучало. Ритмічні звуки кроків по дерев’яній підлозі наближались. Я випростався, коли побачив, як Крейн, що працює на Деймона, веде гостей всередину. — Ось і вони, — сказав Міка. Крейн став позаду столу, а шестеро родичів Міки — п’ятеро братів і сестра — увійшли до кімнати й розташувалися клином. Мій погляд метнувся до Атос. Як на вісімнадцятирічну, що вперше опинилась у кімнаті, повній терористів, їй вдавалося сидіти рівно і дихати розмірено. Трясця. Еміль Моро, який очолив зграю, попрямував до самотнього стільця, що стояв навпроти нас, а решта обступила його з боків. Він не був найстаршим. Я ретельно вивчив досьє і знав кожного з них достеменно. Першим народився Кайзер. Він стояв із самого краю праворуч, його
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx