Я схопився за стегно Ем, яка була вдягнена в обтислі джинси, і теж це відчув — ніщо не зрівняється з вільним падінням. Хіба що, мабуть, лиш одне. Я поглянув на дружину: вона притиснула одну руку до окулярів, замружилася й усміхалась, а іншу руку простягнула назад і вхопилась за кросівок Другого. Йому лише п’ять, і вона хвилювалася в ті рідкісні миті, коли дозволяла йому ось так їздити. Ми вже сотню разів катались на цій штуці, і Еммі знала, що я не став би наражати своїх дітей на небезпеку. Утім, мені подобалося дивитись, як вона піклується про них. Це було гаряче. Ми спустилися нижче, стало прохолодніше. Я зрозумів, що ми під річкою, але вже за кілька секунд знову мчали вгору. Я опустив важіль, сповільнюючи вагонетку. — Воу! — вигукнули діти позаду. Проте їхні веселощі тільки починались. Власне, і наші теж. Ми з Ем сьогодні також планували погратися. Ми загальмували, зняли шоломи і відстебнули паски безпеки. Тоді вилізли з вагонетки й піднялися на платформу. Я допоміг дівчаткам, поки Еммі схопила Другого. Поправивши піджак та краватку, я взяв доньок за руки й повів у катакомби, вгору по сходах і до головного залу в соборі. Фінн та Інді одразу ж вирвалися і, кинувшись до вхідних дверей, відчинили їх та вибігли на вулицю. — Щойно почуєте дзвони, біжіть до будинку! — крикнув я їм услід. — Одразу ж! — Ага! — відповіли дівчатка. Повз мене, залипнувши в планшет, пройшов Вільям ІІ.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx