На колінах хлопця лежала розгорнута книга, а погляд зосередився на дітях, що бавилися. Точніше на одній дитині. Я піднявся до нього по дерев’яних дощечках, що слугували сходинками, на висоту близько п’яти метрів. Очі Меддена повернулися знову до книги. — Привіт, — сказав я. — Привіт. Я стримав усмішку через його строгість. Ніколи не думав, що хтось може бути суворішим за Кая, але його сину це вдалося. Багато дванадцятирічних ходять у бездоганно випрасуваних костюмах та з чепурним волоссям? Його ідеальна стрижка, із проділом трохи лівіше від центру, виблискувала на сонці й різко контрастувала з блідою шкірою. — Де твій тато? — запитав я. Медден знизав плечима: — Десь у будинку. Він втупився в книгу, але я бачив, що його очі не рухаються. Я знову зиркнув на дітей. Медден ніколи до них не долучався. Грався лише наодинці. Або з двоюрідною сестрою, Октавією. Він усміхався лише поруч із нею. — Про що думаєш? — запитав я. Хлопець знизав плечима. — У школі все гаразд? Він кивнув, але так і не поглянув на мене. — Плануєш завтра з друзями цукерки випрошувати? — спитав я. Медден повільно похитав головою: — Я не дуже люблю солодощі. — Тоді приїжджай у «Колдфілд», — сказав я. — Прилаштую тебе до акторів.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx