— Діти в школі казали, — пробурмотів Медден. Прочистивши горло, я озирнувся в пошуках його батьків. Я знав, що цей день колись настане, але й подумати не міг, що мені доведеться це пояснювати чужим дітям, а не тільки власним. А Кая він уже питав? Я піднявся на одну дощечку й поглянув Медсові в очі. — L’appel du vide — це те, що пов’язує нашу сім’ю, — сказав я. — Це ідея, яка об’єднує нас, тому що ми всі в неї віримо. — Як релігія? На мить я завагався, не впевнений, чи саме так я це описав би. Проте кивнув. — Щось таке, — відповів. — Майкл, Ріка, Вінтер, Деймон, Еморі, я, твої мама і тато... Так ми зрозуміли, що не самі в цьому світі. — І я теж частина цього? Я звузив очі. — Так кажуть діти в школі? Медденів погляд знову ковзнув до Октавії на галявині. — Вони надто мене бояться, аби щось казати. Я тихо застогнав. Цього ми й остерігалися. Медс, звісно, і без нашої допомоги справляв моторошне враження, проте наші імена теж вселяли в інших страх. Чудово, що ми знайшли одне одного і разом створили нашу сім’ю, але для сторонніх це, певно, скидалося на... Я й гадки не мав, на що це скидалося. Я знав лише: що більше в тебе сили — й успіху, — то більше ворогів і охочих тебе знищити. Наші діти ще наслухаються про нас. Історії про наш бізнес, про
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx