— Так, я вже й не чекаю, що він повернеться найближчим часом. У них були син та дочка, і оскільки Міша — музикант, а Раєн — дизайнерка інтер’єрів, то податись вони могли куди завгодно. — Сумуєш за ним? — запитала Ріка, знову проводячи рукою по екрану. — Завжди, — відповів я. — Але він не марнує часу й живе так, як хоче. Мене це тішить. Хоча й бентежить те, що він обрав собі не таке життя, як у нас. Вона пирхнула, згадавши про плани з реконструкції мосту, над якими працювали Еморі та Деймон. — Він буде поруч у важливі часи, — запевнила мене. Я знав це. — Усі інші прибули? — запитала Ріка. — Досі чекаємо на Кая, Алекс і... Аж тут знизу почулися крики й ревіння, немов випустили тварин із зоопарку. Я зітхнув. — Деймон і Вінтер нарешті тут, — закінчив я. Я дивився на двері і встиг лише до п’яти порахувати, як у кімнату ввірвався Деймон, а Ґуннар кричав йому вслід. — Я хочу обіймашки! — волав малий. Деймон грюкнув дверима й притиснувся до них усім тілом, важко дихаючи, немов за ним гнався ведмідь. — Як же в мене, трясця, багато дітей, — видихнув він. Увесь червоний і з розтріпаним волоссям. Я стримував усмішку, поки його сини гепали в двері. Він здригнувся. — Де вони? Я поглянув на Ріку, а Деймон відскочив від дверей і кинувся до неї. Висмикнувши з полиці кілька книжок, він дістав їхню заначку цигарок і відкрив пачку.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx