темне волосся стирчало їжаком на кілька сантиметрів. Далі — Валентин та Віктор, за ними — Адрієн, після якого народився Міка, і Еслем, єдина дочка, що зупинилася із самого краю ліворуч. Усі вони стояли позаду Еміля, вишикувавшись за старшинством і сховавши руки за спини, як роботи. Окрім дівчини. Вона тримала руки перед собою. — Вітаю, — сказав Майкл, жестом вказуючи на стілець. — Прошу. Еміль сів і закинув ногу на ногу, його темно-руде волосся із проділом трохи правіше від центру було зачесане назад, а через западини на блідих щоках він був схожий на ельфа. Еміль перевів погляд на Міку, помітивши молодшого брата по інший бік столу. Напруга зростала. — Я багато про тебе чув. — Майкл сів на своє місце, як і всі ми. — Ти займався веслуванням в Оксфорді, а потім брав участь в Олімпійських іграх. — І посів шосте місце, — додав Еміль із незрозумілим акцентом. Їхній батько мав франко-сирійське коріння, але матері у всіх були різні. Лише Міку та Еслем народила та ж сама дівчинка. І я кажу «дівчинка», бо, коли народився Міка, їй було шістнадцять. —Але ж на Олімпійських іграх, — наполягав Майкл. — Батько, мабуть, пишався тобою. — Пишався. — Еміль кивнув і відкинувся на спинку стільця. — Мій батько схвалював поразки. Вони означають, що попереду на нас чекає тільки найкраще. — Сподіваюся, це й досі так, — сказав Майкл. — Ми охоче співпрацювали з ним останні десять років. Еміль натягнуто усміхнувся, а в мене всередині все стиснулось, бо я вже розумів, що легко не буде.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx