«Джерело» Дена Брауна
21 —Я більшою мірою класицист, — відказав Ленґдон. — Краще розумію да Вінчі, ніж де Кунінґа. —Але ж да Вінчі і де Кунінґ такі подібні ! Ленґдон терпляче всміхнувся. —Отже, мені є що дізнатися про де Кунінґа. —Ну то ви наразі в найкращому місці для цього! —Фер- нандо вказав на масивну будівлю. — У цьому музеї ви зна- йдете найкращу у світі колекцію сучасного мистецтва! Ду- же сподіваюсь, вам сподобається! —Мабуть, так, — відповів Ленґдон. — Тільки я хотів би знати, чому я тут. —Усі хотіли б знати! — весело розсміявся вусань, хита- ючи головою. — Той, хто вас запросив, дуже мало розпові- дав про мету сьогоднішнього заходу. Навіть працівники музею не знають, що відбудеться. Таємниця — це вже над- звичайно цікаво; ходять шалені чутки! Там уже кількасот гостей, чимало відомих облич — і ніхто й гадки не має, що діятиметься сьогодні ввечері! Тепер Ленґдон усміхнувся. Мало хто на землі наважив- ся б розіслати в останню мить запрошення, в яких, по суті, написано: «У суботу ввечері. Будьте тут. Повірте мені». І ма- ло до кого прийшли б сотні поважних осіб, кинувши все й вилетівши до північної Іспанії на таке запрошення. Ленґдон вийшов з-під павучихи й попрямував хідником, поглядаючи на велетенський червоний банер, що гойдався над головою. ВЕЧІР З ЕДМОНДОМ КІРШЕМ «Самовпевненості Едмондові точно ніколи не бракува- ло!» — розсміявся в думці Ленґдон. Приблизно двадцять років тому юний Едді Кірш став одним із перших студентів Ленґдона в Гарвардському уні- верситеті — комп’ютерник із неохайною кучмою на голові,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx