ВСТУП 16 вересня 1609 року. Прага — Пане… Пане, прокиньтеся… — Га? — Прокиньтеся, пане… — Шломо, то ти? — Так, а хто ж, пане? — Ох… Ніч же надворі. Чого ти так пізно? — Північ іще не дзвонили, пане… Я не посмів би, пане, якби… — Та кажи вже, чого тягнеш? — Послали за вами, пане. Морейну га-ґадоль рабі Ліва 1 послали, пане. Особисто… — Рабі Ліва 2? — Особисто… Молодий Герш схопився з ліжка й заходився метушливо шукати пантофлі, не втрапляючи ногами в жодну. В голові, ще хвилину тому сонній та важкій, товклися думки, напирали одна на одну й за кілька стуків серця вигнали з тіла останні спогади про сонливість. Власне, він чекав на звістку від рабі, проте геть не сподівався, що той пошле по нього особисто, та ще й сьогодні… 1 Наш великий вчитель рабі Ліва (івр.). — Тут і далі прим. авт. 2 Єгуда Ліва (Лев) бен Бецалель (1512–1609) — видатний рабин, мислитель і вчений XVI ст., був радником правителя Священної Римської імперії Рудольфа ІІ, з 1597 р. і до кінця життя — головним рабином Праги.
8 — Щось відомо ще? — запитав він служку, який ніяково м’явся в кутку кімнати, нарешті засвітивши свічку. — Чого рабі послали? — Переказував їхній посильний, що рабі… — служка сьорбнув носом, від чого Герш на мить зупинився, з рукою, котра досі не потрапила в рукав, і приголомшено витріщився на нього, — …відходять. — Відходять?! — ледь не крикнув Герш, від чого служка злякано підстрибнув. — Ти не міг одразу про головне, дурню?! Де посильний рабі? — Назад побіг, — махнув рукою служка Шломо. — Казав, щоб ви просто до покоїв рабі бігли… Герш не вимовив більше й слова, хоча дуже йому хотілося відчитати служку. Коли кличе рабі Ліва — варто мчати з усіх ніг. А надто коли вже стверджують, що вчитель відходить… Герш мчав нічною Прагою, боячись не встигнути, аж дух із нього виходив. Він не мав жодного уявлення, навіщо його кличе вчитель, однак підсвідомо розумів, що звичайним прощанням не відбудеться. У нього з учителем не було аж надто теплих стосунків, щоб рабі вирішив попрощатися перед смертю саме з ним. Однак майже все їхнє оточення вважало молодого Герша 1 найбільш талановитим та здібним учнем Магараля з Праги, який ставився до учня суворо й жодного разу не демонстрував до нього особливої приязні. У боку почало колоти, і Герш сповільнився, хоча й боявся, що саме ці кляті секунди, які він зараз втрачає, можуть 1 Гершон Шауль Йов-Том Ліпман бен Натан га-Леві Геллер (1579–1654) — богемський рабин і талмудист, головний рабин Праги (1627–1629), у 1631 році переїхав до України, до Немирова, а згодом — до Людомира (Володимира). В Україні прожив понад 10 років. Вважається найближчим учнем Єгуди бен Бецалеля.
9 стати фатальними. На щастя, будинок учителя був не так уже й далеко від його помешкання — поруч зі Староновою синагогою 1, і Гершеві залишалося лише кілька хвилин швидкого бігу. Поглинутий роздумами, він мало не пропустив потрібну вуличку, проте вчасно спам’ятався й різко загальмував, ковзнувши по мокрій бруківці. П’яти натужно гуділи від бігу, а горлянка заповнилася в’язкою слиною, однак Герш дивом знаходив сили та продовжував бігти — вчитель чекав саме на нього. Ось і потрібний будинок. Над дверима завбачливо засвітили ліхтар, певно, щоб Гершеві було видно, куди саме поспішати. Гершеві або ж таким, як він. Герш на коротку мить спинився перед дверима й замислився — а чи ж не був він «одним із»? Ця несподівана думка неприємно вколола його, і він відчув дивний, не властивий йому напад ревнощів. Він ніколи не вважав себе найкращим учнем рабі, як стверджували інші, а от зараз раптом захотів, щоб саме так і було. Проте якщо вчитель наготував йому щось інше… що ж… так і має статися. Герш різко видихнув, намагаючись втишити розбурхане швидким бігом серце, і брязнув дверним кільцем. Йому здалося, що двері відчинилися ще до того, як втихла коротка луна від металічного брязкоту — служка стояв просто біля одвірка й одразу ж замахав Гершеві, щоб той проходив до приміщення, а тоді — знову помах — підіймався сходами на другий поверх. Герш бував у вчителя вдома нечасто, однак приблизно пам’ятав, де його покої. Та цього разу, щойно він збіг на другий поверх, його зустрів ще один служка. 1 Найстаріша діюча синагога Праги. Споруджена близько 1270 року.
10 — Туди, — прошепотів він і вказав на дальні двері, за якими, як Гершеві було відомо, розташовувався учителів особистий кабінет — locus sanctus 1, куди доступ був заборонений усім без винятку. Не без мимовільного вдоволення Герш зауважив, що коридор порожній. Наблизився до вказаних дверей і на мить прислухався — кабінет також німував. Таки вчитель не запросив його «у складі»… Він ледве торкнувся дверей кісточками пальців — не постукав, а радше прошелестів про власне прибуття і ввійшов. Кабінет освітлювало кількадесят свічок — товстих і тонких, довгих і таких, що вже майже догоріли. Усі разом вони давали достатньо світла, щоб роздивитися приміщення в найменших подробицях, та Гершеві зараз було не до того — він прикипів поглядом до вузького ліжка, котре, певно, за велінням учителя, перенесли сюди і встановили просто поруч із робочим столом. На ліжку з підмощеними під плечі та голову подушками напівсидів рабі, й у першу мить Гершеві здалося, що він запізнився — таким восковим та жовтим було обличчя старого. Та ось його кволі груди здригнулися, і Герш із полегшенням зрозумів, що помилився — вчитель просто прикрив очі або й спав. — Учителю, — він не насмілювався підступити до ліжка й далі стояв за крок від дверей. — Хто тут?.. — голос учителя видавався ледь чутним шелестінням останніх пожовклих листочків на осінньому дереві. — Це ти, Гершоне? —Я, вчителю, — Гершеві на очі набігли несподівані сльози. Вчитель завжди називав його повним іменем, ніколи не скорочуючи до «Герша», та в його вустах воно 1 Священне місце (лат.).
11 звучало на диво ніжно. От і зараз… — Я прийшов, як ви й веліли. — Я не маю права покинути цей світ, Гершоне… — вчитель нарешті розплющив очі й спробував каламутним поглядом відшукати учня, — доки не розповім тобі свою найбільшу таємницю… Волосся на потилиці Герша піднялося від раптового страху — вчитель справді замислив щось серйозне, й уникати цього не було сенсу. Вчитель почав говорити. 17 вересня 1609 року. Прага Служка притулився вухом до дверей і намагався розібрати бодай слово, проте господар був надто слабким, щоб говорити голосно, а дошки дверей — надто товстими, щоб крізь них можна було розчути його шепіт. Проте він і далі притискав вухо до лакованого дерева, ризикуючи виказати себе необережним порухом; добре хоч те, що двері відчинялися назовні, тож він не боявся шкереберть улетіти до господаревого кабінету, якщо замок раптом вирішить встругнути капость. — …а ухаю… ителю… — долинуло з того боку, і служка вдоволено всміхнувся. Чути було вкрай погано. Власне, не було чутно нічого з того, що казав учитель, а учень здебільшого мовчав, тож служка тільки те й робив, що дослухався до довгих уривків тиші, обрамлених короткими репліками, котрі нічого не означали і не вносили жодної ясності. По кількох хвилинах такого безплідного підслуховування служка знудився, а коли минуло добрі чверть години — геть засумував під дверима, сів на підлогу й мало не закуняв. Проте шарпнувся і миттю зірвався на ноги, коли двері прочинилися — однак із кабінету ніхто не вийшов.
12 Служка обережно зазирнув у кімнату і побачив, що учень його господаря непорушно стоїть у дверях, неначе не наважуючись переступити поріг, бо після цього вирішального кроку розвіються якісь невідомі чари. Однак не вираз обличчя учня і не його постава стурбували служку, а несвідоме відчуття… непоправного. — Учитель відійшов, — рівним голосом сповістив учень, і служка не відчув у його словах ані крихти скорботи чи жалю за померлим наставником. Натомість у них прозирала стурбованість, занепокоєння, а чи це був… страх? — І що… — служка на мить розгубився, хоча до смерті господаря готувалися мало не тиждень, проте саме ця мить заскочила зненацька, — що ж нам тепер робити? —Насамперед, — учень господаря пильно поглянув служці просто у вічі, — знищити зовнішні сходи на горище синагоги… 20 серпня 1930 року. Проскурів — І що ж він йому такого розказав? — майстер гмикнув і, не знімаючи окулярів, зиркнув на гостя. —А в тому й полягала загадка, — всміхнувся той. — Ніхто цього достеменно не знав. Ну, може, й знав хтось, хто цю історію, так би мовити, «з першого рота» почув. Але коли вже вона з його власного рота вирвалася — то була обліплена вигадкою, наче хунт 1 блошвою. Але запевняють, що той учень так нікому нічого й не розказав. — То виходить, що вся ця історія — брехня і її можна хіба до тухеса прикласти? Годинникар знову нахилився над столом, де на шматку блискучого скла були розкладені дрібненькі деталі 1 Пес (їдиш).
13 майбутнього виробу, затамував подих і спритно підхопив довгастим пінцетом ажурне коліщатко. — Брехня — не брехня, однак тягнеться ця історія вже не перше століття… — То й що? — майстер відвернувся, щоб необережним подихом не звіяти зі стола результати роботи. — Вік — ще не ознака мудрості для людини. Он-о є казки, яким по тисячі років, а ти ж не віриш у те, що звірі вміють балакати? — Ет, — махнув рукою годинникарів співбесідник, — я йому про… — …гиндики, — реготнув годинникар, та раптом умовк, коли його гість сплюнув, хряснув дверима й кинувся геть із будки, розлючений тим, що його розповідь обізвали брехнею. Майстер різко змінився на обличчі, спохмурнів, посерйознішав і закінчив: — А він мені про качки дикі… Тоді прикрив щільніше двері, щоб у шпарку не залітали краплі літньої зливи, і знову нахилився над столиком із розкладеними деталями годинника. Його губи ворушилися, наче він досі продовжував розмову з невидимим гостем, однак коли хто прислухався б та зумів крізь шум дощу розібрати слова, то був би вражений — адже годинникар шепотів мовою, котра не мала назви…
РОЗДІЛ 1 У шпарку старого вікна тягло пронизливим холодом, і Якову ніяк не вдавалося позбутися протягу. А він невпинно вистуджував крихітний закапелок, який Яків старою пам’яттю називав кімнатою. Колись це справді була кімната. Чи не вчетверо більша за його нинішнє помешкання. Але відколи їх зігнали сюди з усього міста, довелося обживати будь-які підхожі місцини, а просторі колись кімнати ділити диктовими перегородками на окремі шпарки, де ледве вистачало місця розвернутися. Комусь було не звикати, а хтось і навмисне гуртувався докупи з усіма можливими родичами принаймні з практичних міркувань — спати всім разом було тепліше. А дикт пускали за «прямим» його призначенням — на паливо. От і виходило, що в одній кімнаті, яка колись могла слугувати комусь за вітальню та вважалася не такою вже й просторою, мешкало з десяток дорослих та четверо-п’ятеро дітлахів. Можна було сказати, що Якову ще пощастило, адже стінка, до якої він зараз тулився, була не шматком тонкого дикту, а справжньою цегляною — перед самісінькою війною будинок було вирішено перетворити на черговий пролетарський гуртожиток, тож до облаштування «кімнат» підійшли з усією серйозністю. Та й висотою стелі будинок, на щастя, не вирізнявся, тому обігрівати зайвий простір не доводилося, адже на вагу золота була буквально кожна тріска. Місця в кімнатці заледве вистачало на вузький тапчан, ледь ширший за старечі плечі Якова, крихітний саморобний столик, на якому вміщалася тарілка та
15 книжка, а от для свічника місця вже не вистачало. Хоча тепер тарілка та свічник бували на цьому столі рідко. Тарілка — тому що на неї зазвичай не було чого покласти, а свічник через те, що всі пристойні лоєві свічки давно спожили в їжу, а недопалки воскових чи яких інших берегли на «чорний день». Яків гмикнув сам до себе. Чорний день. Куди вже чорніше, коли могло трапитися, що протягом дня йому вдавалося кинути до рота хіба твердого, немов справжній камінь, сухаря. Сухар був чесним заробітком за надану медичну консультацію, вправлений вивих, складену та зафіксовану саморобною шиною кістку, прийняте немовля… На все гетто він залишився єдиний, хто тямив у медицині й ніколи не відмовляв у допомозі. А тоді розсмоктував кожну камінцювату грудочку древнього житнього сухаря, перекочував її в роті й розмочував слиною, маючи забавку мало не на пів дня. Проте здебільшого — ночі. Яків ледь не щоночі згадував себе молодого і дивувався з того, що колись полюбляв поніжитися в ліжку, хоча не завжди міг дозволити собі таку розкіш. Часто доводилося днювати й ночувати в лікарні, а там хіба сон? З роками його організм немовби потребував усе менше й менше сну, і з початком війни він спав заледве кілька годин на добу. І хоч розумів, що завдає собі шкоди, проте досі не зміг знайти дієвого способу склепити повіки і провалитися в сон. Натомість міг годину лежати із заплющеними очима й не відчувати нічого, крім утоми, яка, на жаль, не змінювалася забуттям. Тоді він сідав на тапчан і, ось як сьогодні, дивився у вікно. Крім ліжка та столика, в кімнаті поміщався стілець і стара розсохла шафа, в якій він тримав книжки, сяку-таку одежину, різнокаліберний посуд, який рідко використовувався за призначенням, а також свій медичний саквояж,
16 який свого часу вдалося врятувати від повальних обшуків. Тепер окупанти майже не влаштовували рейди в гетто, впевнені, що забрали все, чого «не дозволено було тримати» з часу зведення паркану, однак Яків не спокушав долю й на «виклики» ходив з інструментами, замотаними в ганчірку та припасованими на запалому від голоду животі. Яків сягнув спогадами в далеке минуле і пригадав власні «апартаменти», в яких мешкав, ще коли стояли доброї пам’яті «Мебльовані кімнати Розенберга». Тоді його спальня була чи не такою ж, як нинішня кімнатка, а то й більшою. Але тоді в нього була ще й вітальня. І «частковий пансійон» із вранішнім чаєм та скибкою свіжого хліба з маслом. І Йоська… 1 Щоночі Яків розважав себе єдиним, чим міг і що завжди залишалося з ним. Спогадами. На пам’ять не скаржився, хоча літа мав такі, що впору було забути власне ім’я, — однак мозок, неначе вражений невідомою та незнаною хворобою, видобував із закапелків найдавніші спогади. Іноді Яків достоту вірив, що, якби відгородитися від усіх тривог та переживань і добряче покопирсатися в голові, він зумів би пригадати навіть найраніше дитинство. От лишень один-єдиний пункт цього плану одразу ж зводив усе нанівець. Неможливо було єврею в Проскурові відгородитися від тривог і переживань. Яків щільніше загорнувся у благеньке пальто, поправив закоцюблими пальцями піднятий комір і вкрив ноги ковдрою. Проскурів лежав за тонкою шибкою. За тим самим розтрісканим вікном, яке впускало до кімнати протяги. Його Проскурів. Місто, яке він любив, ненавидів, проклинав, благословляв, був його частиною та, напевне, незабаром стане його спогадом. Віднедавна він 1 Яків згадує події роману «Пастка для різника».
17 справді вважав Проскурів живою істотою. Зі своїм характером, обличчям, поведінкою та навіть голосом. Щоправда, тепер цей голос здебільшого сипав німецькими словами, але Яків був переконаний, що нечистий дух, який вселився у Проскурів, колись із нього та й вийде. Проте чи доживе до цього дня Яків, він не знав. Тепер не було певності не те що в завтрашньому дні, але й про найближчі години не згадував, пам’ятаючи, що жоден мешканець гетто, як би страшно це не звучало, тепер не був господарем власного життя. Живі були в пам’яті спогади, як окупанти хапали бідолаху просто посеред вулиці, і більше його ніхто й ніколи не бачив. Саме ці спогади Яків намагався знищити, однак підступний мозок не бажав розрізняти їх за емоційним забарвленням і звалював усі в одну купу. І не забував. Останнім часом смерть завжди стояла десь поряд. Поряд із Проскуровом. Поряд із парканом гетто. Поряд із кожним з них. І хоча Яків за старою звичкою не вірив ані в Бога, ані в кістляву стару з косою, однак аж занадто багато разів ставав свідком того, як людське життя вривалося раптово і геть не через хворобу чи літа, а завдяки сторонній волі. Адже голод у гетто, від якого вмирали найслабші, також був виплодом чиєїсь злої волі? Про власне здоров’я Яків не думав. Не те щоб не переймався — просто волів не думати. Навіщо додавати до й без того забитого гіркими роздумами мозку зайвого клопоту. Та й на восьмому десятку хіба ж збережеш здоров’я та сили тридцятилітнього? Відмовлялися бути прудкими та витривалими ноги, тремтіли надвечір руки, а надто коли потрібно було зашити комусь рану і робота вимагала точності та міцної руки. На щастя, таке траплялося рідко, а коли й траплялося, то в Якова досі вистачало залізної волі, щоб зібрати рештки сил і зробити потрібне. Щоправда,
18 ніхто не знав, чого вартували ці кілька хвилин. Вони перетворювалися на довгі години на тапчані, коли йому викручувало суглоби, а перед очима все пливло. Очі. З ними було найгірше. Траплялися такі дні, коли Яків направду не бачив обличчя тих, із ким розмовляв. Вони не здавалися йому плямами, він цілком розрізняв риси та міг упізнати знайомця, однак підступні очі ховали дрібні деталі: вигладжували зморшки на шкірі, не дозволяли розгледіти колір очей, а від цього обличчя ставали чужими та немов не належали живим людям. Неначе всі вдягли маски. На щастя, такі дні траплялися нечасто, однак це й турбувало Якова. Якби зір вирішив, що варто відповідати поважному вікові й піти на спад — Яків поставився б до цього з розумінням. Однак в інші дні ясність погляду поверталася, і в нього немов камінь із серця зсувався. Звісно, годинники ремонтувати він не взявся б. І не тому, що не розбирався в дрібних механізмах, а через те, що навіть у найкращі дні очі відмовлялися помічати щось більше за крупні букви у книжках, та й то при гарному світлі. Яків прокашлявся і сягнув рукою до нагрудної кишені пальта. Пальці торкнулися нагрітого тілом металу — цибулини старого годинника, і раптом у Якова затріпотіло серце від несподіваної думки: коли він востаннє заводив годинник? Пам’ять, така послужлива та безвідмовна, тут обізвалася німотним мовчанням, і скільки він не намагався пригадати — нічого не виходило. Це тривало кілька секунд, а тоді Яків клацнув кришкою, підніс годинник до ледь- ледь освітленого вікна і спробував розгледіти на білому циферблаті чорни риски стрілок. Вухо одразу вловило тихе цокання — годинник працював. Здавалося б, буденна річ — забув завести годинник. Зранку варто підійти до першого стрічного й перепитати
19 час, щоб навести стрілки та підкрутити пружину. Однак, дивна річ, з перших днів існування гетто окупанти заходилися відбирати у євреїв годинники. І якщо інтерес до позолочених, посріблених, а то й звичайних виробів ще можна було пояснити банальним грабунком, то, коли нацисти заходилися знімати зі стін навіть найпростіші ходики, цінність яких не перевищувала вартості поганенької бляхи, з якої було вироблено циферблат, Яків розгублено замислився і ще більше укріпився в думці, що його годинник, який на той час лежав у сховку під дошкою підлоги його кімнатки, не потрапить до рук загарбників. Відтоді він час від часу виймав годинник зі сховку й вигрівав під серцем, неначе живу істоту, ніколи не забуваючи завести. До сьогодні. Власне, як виявилося, завести годинника Яків таки не забув, проте не втримав це в пам’яті. Яків боявся опинитися в гетто без знання точного часу. Це немов могло запроторити його в пустку між простором і часом, де можна було застрягнути навіки. А навіки застрягнути в оточеному парканом гетто… Яків пересмикнув плечима, однак переконав себе, що причиною мурах по шкірі став дошкульний холод, а не переляк. Зрештою, коли навіть і трапиться неприємність і годинник стане, світ від цього не зупиниться. Яків усміхнувся, пригадавши стару казку, яку колись чув у дитинстві. Власне, це навіть не був повноцінний спогад, оскільки всі подробиці знову не бажали спливати (от тобі й бездоганна пам’ять, цикнув Яків), а лише уривчасті моменти — більше відчуття, ніж спогади. Хто повідав малому Якову ту стару казку та про що вона була? Щось на кшталт того, що не вітер колише верхівками дерев, а самі дерева породжують вітер, лише… про годинник. Саме чарівна сила стрілок змушує світ не стояти на місці.
20 Яків мотнув головою — спогади-відчуття викликали несподіваний дискомфорт, від якого хотілося встати і струсити з себе невидимих огидних комах. Подробиці ніяк не пригадувалися, а будь-які спроби це зробити спричиняли мало не фізичний біль. Яків зручніше вмостився на тапчані, завів годинник і нарешті уважно поглянув, котра година. Темрява за вікном майже рівнялася з темрявою в кімнатці, оскільки зимова ніч у гетто не світила жодною свічечкою з жодної шибки — поблизькі будинки були темними й страшними. І, якби не знаття, що за цими чорними вікнами зараз сплять живі люди, складалося враження, що будинки немов зійшли з картини невідомого художника, який хотів зобразити… Яків гмикнув сам до себе. Пустку? Відчай? Наближення смерті? Уже котрий день небо було затягнуте низькими сірими хмарами, які, щоправда, не сипали снігом, проте не дозволяли місяцеві бодай скупо освітлювати нічні вулички за високим парканом. Зараз десь за хмаривом ледве прозирала невиразна пляма, а проте від вікна таки можна було розгледіти час — годинник показував майже за чверть першу. — Дванадцята — пробурмотів сам до себе Яків. — Ще півтори години… Звук власного голосу навіть у крихітній кімнатці викликав несподівані дрижаки. Здалося, що зараз від цього бурмотіння прокинеться все гетто й усвідомить, що за вікном холодна темінь, а за парканом досі — окупанти. І в усьому винен він — Яків. Але водночас власний голос дивно утверджував силу життя. Ось він. Живий. Досі. Всупереч намаганням тих, які воліли б бачити його мертвим. Що ж, можливо, колись вони і втішаться, проте поки що… Яків відкинув із ніг стару ковдру і сповз із тапчана. В кімнатці вистачало місця, щоб зробити три кроки від вікна до шафи і повернутися назад. Рух та доторк ніг до
21 шкарубких дошок підлоги заспокоював і повертав від страшних роздумів до дійсності. Нехай у ній також було мало світла — у прямому й переносному значенні, — проте нерідко траплялося так, що думки заводили Якова аж надто далеко. Тоді він ось так схоплювався з ліжка й кидався міряти кроками кімнатку. Розрухував старечі кістки, торкаючи стіну, вимахував руками й розганяв задубілу кров, а від того поступово і думки яснішали, повертали від безпросвітної чорноти гетто до примарного уявлення про щастя та сякий-такий спокій. Що можна було зараз назвати спокоєм? Коли впродовж дня ніхто не помирав. Коли не траплялося несподіваних облав, нікого не тягли з будинків на сніг, не дзвеніло скло, не торохкотіли сухо та огидно німецькі автомати. Коли вдавалося перехопити синьої юшки з мерзлої картоплі та жменьки висівок. Коли щастило за цілий день не натрапити на балачку про війну, окупацію чи гетто, а натомість перекинутися кількома словами про погоду, про те, що сусідська кішка привела кошенят, а дідові Хаїму нарешті відпустило поперек, над яким Яків чаклував ще кілька тижнів тому. Зрештою, коли виходило написати кілька сторінок спогадів і жодного разу не ламався кінчик олівця… Попервах Яків жалкував, що не може писати по ночах, коли ніби й вільного часу достатньо, і безсоння дозволяє використати часинку з користю, проте очі навідріз відмовлялися розбирати бодай щось у непевному світлі — коли таке траплялося — з вікна. А свічки не було. Останній восковий цурпалок Яків беріг для невідкладних випадків, коли доводилося поспішати серед ночі «на виклик», де відсутність світла часто могла означати чиюсь смерть. Отож і заповзявся він ночами продумувати тексти, які записував удень. Щастя, що вдалося зберегти кілька грубецьких зошитів у міцних картонних палітурках,
22 які тепер і слугували його «полями бою», де Яків викладав усі події, свідком чи учасником яких став за всеньке своє вже надто довге життя. Яків знову гмикнув. Надто довге. Так, неначе він від нього втомився. Аж ніяк. Була б його воля — він іще стільки волів би прожити, якби із ясним розумом та на власних ногах. Та було зрозуміло, що ніхто й ніколи не відміряє йому півтори сотні, а тому варто дякувати й за те, що мав. Та що залишилося. Дякувати не Богові. За всеньке своє життя Яків у нього так і не повірив. І хоча й довелося стати свідком чи то чудес, а чи просто незбагненних подій, не переконали вони його в існуванні вищої сили, якій варто було б дякувати. Радше — навпаки. Стільки горя та негараздів, які траплялися безборонно та з мовчазного дозволу тих самих «вищих сил», утвердили його в думці, що коли Бог й існує — то він істота така закомплексована, егоїстична, жорстока й себелюбна, що за щось дякувати йому, а надто про щось просити немає ніякого резону. Яків сумно всміхався, згадуючи слова, які сказав колись давно отець Олексій 1. «Ото помремо, — казав він, — і побачимо, чи існує щось за тією межею, де “ні печалі, ні воздиханія”. А доки живі, то людині властиво сумніватися». Попри холодні дошки підлоги та благенькі онучі, в ногах приємно закололо — рух допоміг зігрітися і тепер можна було повертатися під ковдру. Щоправда, про сон не було й мови, але Яків не зважав — він мав про що подумати. Місто за вікном потопало в пітьмі. Здавалося, що за тонким склом розлився бездонний та безкраїй океан темряви, а їхній будинок, неначе корабель, долає його примарні води, але в загальному титанічному обширі рух його є таким незначним, що він радше стоїть на місці. Проскурів 1 Персонаж попередніх романів «Книга в камені», «Життя вічне».
23 за вікном спав. Спав і бачив кошмари — Яків був у тому більш ніж переконаний, — адже в окупації кожен сон може стати останнім, тож засинали проскурівчани з єдиним бажанням — дожити до ранку й пережити наступний день. А далі… А далі ніхто не загадувався. І якщо вдень місто жило — гуло голосами, нехай і сторожкими, глухими та наляканими, кракало воронням, цокало кінськими підковами, погримувало колесами возів, рипіло дверима, — то вночі воно перетворювалося на сповиту темрявою пустку. І добре, коли посеред цієї мертвої тиші не лунало огидне «Halt! 1», супроводжуване все тим же сухим тріскотінням автоматної черги. Не те щоб Яків любив Проскурів. Після їхнього розладу в дев’ятнадцятому вони так і не стали друзями, як було раніше, однак після страшних тридцятих, коли Якову довелося повернутися до голодного міста, щоб вижити, вони перетворилися на старих приятелів. Яків пригадував ті дні й старанно занотовував їхні подробиці, коли мав час. Ось і зараз він шугнув думкою вулицею Кам’янецькою, куди колись щоранку бігав на службу і яка зустріла його, коли він пішки причовгав до міста, залишивши за спиною примару голодного села. Але й колишня ненависть та відраза до міста зникли. Більше не було такого, щоб від самої згадки про місто хапали дрижаки. Лютий дев’ятнадцятого не стерся зі спогадів, проте побляк у пам’яті настільки, щоб здаватися далеким та несправжнім. Принаймні Яків саме так хотів про нього думати. Попри війну, нужду та страх смерті, десь там, по той бік паркану гетто, люди сплять, світять свічки, мають сякий- такий харч і будують немудрящі плани на наступний день. 1 Стій! (нім.)
24 А тут, по цей бік, час неначе зупинився, і завтра ніколи не настане. Яків притулився лобом до холодної шибки й спробував розгледіти в темному проміжку між двома сусідніми будинками навпроти його вікна бодай якісь натяки на далекий вогник у нічному місті. Німці не жалували вогнів уночі, проте й не починали одразу ж стріляти по шибках, де посеред ночі міг спалахнути на кілька хвилин тріпотливий вогник свічки. Інша справа була в гетто, але тут уже давно з настанням темряви не світилося жодне вікно. Йому здавалося, що один-єдиний вогник здатен був повернути йому віру та надію на примарне майбуття. Він неначе стверджував би перемогу світла над всеохопною темрявою, перемогу життя й тепла над смертю та могильним холодом. І Яків вдивлявся до піску в очах, тулився лобом до холодного скла, від чого воно лише бралося туманом і ще більше ускладнювало пошуки бажаного промінця надії. Вогню не було. Чи то ніч видалася такою темною, чи проміжок між будинками, в якому вдень було видно шматочок міста, був надзвичайно вузьким, а чи сьогодні вночі нікому не забажалося присвітити собі бодай сірником у поході до комори. Або Проскурів чомусь надувся на нього й не хотів показувати бажаного. Яків зітхнув і знову потягнувся до годинника. Двадцять по першій. Тепер час завжди повз неквапом, і траплялися такі дні, коли здавалося, що доба десь надбала собі кільканадцять зайвих годин. Можливо, хтось і порадів би такому, проте кожна зайва мить у кільці паркана гетто рівнялася рокові, а кожна секунда в окупації відбирала день життя. Ночі ж узагалі перетворювалися на муку, коли від думок ставало тісно в голові і Яків намагався вимудровувати бодай якісь розумові техніки, які дозволили б
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx