«Останні години» Юрія Даценка

17 справді вважав Проскурів живою істотою. Зі своїм характером, обличчям, поведінкою та навіть голосом. Щоправда, тепер цей голос здебільшого сипав німецькими словами, але Яків був переконаний, що нечистий дух, який вселився у Проскурів, колись із нього та й вийде. Проте чи доживе до цього дня Яків, він не знав. Тепер не було певності не те що в завтрашньому дні, але й про найближчі години не згадував, пам’ятаючи, що жоден мешканець гетто, як би страшно це не звучало, тепер не був господарем власного життя. Живі були в пам’яті спогади, як окупанти хапали бідолаху просто посеред вулиці, і більше його ніхто й ніколи не бачив. Саме ці спогади Яків намагався знищити, однак підступний мозок не бажав розрізняти їх за емоційним забарвленням і звалював усі в одну купу. І не забував. Останнім часом смерть завжди стояла десь поряд. Поряд із Проскуровом. Поряд із парканом гетто. Поряд із кожним з них. І хоча Яків за старою звичкою не вірив ані в Бога, ані в кістляву стару з косою, однак аж занадто багато разів ставав свідком того, як людське життя вривалося раптово і геть не через хворобу чи літа, а завдяки сторонній волі. Адже голод у гетто, від якого вмирали найслабші, також був виплодом чиєїсь злої волі? Про власне здоров’я Яків не думав. Не те щоб не переймався — просто волів не думати. Навіщо додавати до й без того забитого гіркими роздумами мозку зайвого клопоту. Та й на восьмому десятку хіба ж збережеш здоров’я та сили тридцятилітнього? Відмовлялися бути прудкими та витривалими ноги, тремтіли надвечір руки, а надто коли потрібно було зашити комусь рану і робота вимагала точності та міцної руки. На щастя, таке траплялося рідко, а коли й траплялося, то в Якова досі вистачало залізної волі, щоб зібрати рештки сил і зробити потрібне. Щоправда,

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx