17 справді вважав Проскурів живою істотою. Зі своїм характером, обличчям, поведінкою та навіть голосом. Щоправда, тепер цей голос здебільшого сипав німецькими словами, але Яків був переконаний, що нечистий дух, який вселився у Проскурів, колись із нього та й вийде. Проте чи доживе до цього дня Яків, він не знав. Тепер не було певності не те що в завтрашньому дні, але й про найближчі години не згадував, пам’ятаючи, що жоден мешканець гетто, як би страшно це не звучало, тепер не був господарем власного життя. Живі були в пам’яті спогади, як окупанти хапали бідолаху просто посеред вулиці, і більше його ніхто й ніколи не бачив. Саме ці спогади Яків намагався знищити, однак підступний мозок не бажав розрізняти їх за емоційним забарвленням і звалював усі в одну купу. І не забував. Останнім часом смерть завжди стояла десь поряд. Поряд із Проскуровом. Поряд із парканом гетто. Поряд із кожним з них. І хоча Яків за старою звичкою не вірив ані в Бога, ані в кістляву стару з косою, однак аж занадто багато разів ставав свідком того, як людське життя вривалося раптово і геть не через хворобу чи літа, а завдяки сторонній волі. Адже голод у гетто, від якого вмирали найслабші, також був виплодом чиєїсь злої волі? Про власне здоров’я Яків не думав. Не те щоб не переймався — просто волів не думати. Навіщо додавати до й без того забитого гіркими роздумами мозку зайвого клопоту. Та й на восьмому десятку хіба ж збережеш здоров’я та сили тридцятилітнього? Відмовлялися бути прудкими та витривалими ноги, тремтіли надвечір руки, а надто коли потрібно було зашити комусь рану і робота вимагала точності та міцної руки. На щастя, таке траплялося рідко, а коли й траплялося, то в Якова досі вистачало залізної волі, щоб зібрати рештки сил і зробити потрібне. Щоправда,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx