18 ніхто не знав, чого вартували ці кілька хвилин. Вони перетворювалися на довгі години на тапчані, коли йому викручувало суглоби, а перед очима все пливло. Очі. З ними було найгірше. Траплялися такі дні, коли Яків направду не бачив обличчя тих, із ким розмовляв. Вони не здавалися йому плямами, він цілком розрізняв риси та міг упізнати знайомця, однак підступні очі ховали дрібні деталі: вигладжували зморшки на шкірі, не дозволяли розгледіти колір очей, а від цього обличчя ставали чужими та немов не належали живим людям. Неначе всі вдягли маски. На щастя, такі дні траплялися нечасто, однак це й турбувало Якова. Якби зір вирішив, що варто відповідати поважному вікові й піти на спад — Яків поставився б до цього з розумінням. Однак в інші дні ясність погляду поверталася, і в нього немов камінь із серця зсувався. Звісно, годинники ремонтувати він не взявся б. І не тому, що не розбирався в дрібних механізмах, а через те, що навіть у найкращі дні очі відмовлялися помічати щось більше за крупні букви у книжках, та й то при гарному світлі. Яків прокашлявся і сягнув рукою до нагрудної кишені пальта. Пальці торкнулися нагрітого тілом металу — цибулини старого годинника, і раптом у Якова затріпотіло серце від несподіваної думки: коли він востаннє заводив годинник? Пам’ять, така послужлива та безвідмовна, тут обізвалася німотним мовчанням, і скільки він не намагався пригадати — нічого не виходило. Це тривало кілька секунд, а тоді Яків клацнув кришкою, підніс годинник до ледь- ледь освітленого вікна і спробував розгледіти на білому циферблаті чорни риски стрілок. Вухо одразу вловило тихе цокання — годинник працював. Здавалося б, буденна річ — забув завести годинник. Зранку варто підійти до першого стрічного й перепитати
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx