20 Яків мотнув головою — спогади-відчуття викликали несподіваний дискомфорт, від якого хотілося встати і струсити з себе невидимих огидних комах. Подробиці ніяк не пригадувалися, а будь-які спроби це зробити спричиняли мало не фізичний біль. Яків зручніше вмостився на тапчані, завів годинник і нарешті уважно поглянув, котра година. Темрява за вікном майже рівнялася з темрявою в кімнатці, оскільки зимова ніч у гетто не світила жодною свічечкою з жодної шибки — поблизькі будинки були темними й страшними. І, якби не знаття, що за цими чорними вікнами зараз сплять живі люди, складалося враження, що будинки немов зійшли з картини невідомого художника, який хотів зобразити… Яків гмикнув сам до себе. Пустку? Відчай? Наближення смерті? Уже котрий день небо було затягнуте низькими сірими хмарами, які, щоправда, не сипали снігом, проте не дозволяли місяцеві бодай скупо освітлювати нічні вулички за високим парканом. Зараз десь за хмаривом ледве прозирала невиразна пляма, а проте від вікна таки можна було розгледіти час — годинник показував майже за чверть першу. — Дванадцята — пробурмотів сам до себе Яків. — Ще півтори години… Звук власного голосу навіть у крихітній кімнатці викликав несподівані дрижаки. Здалося, що зараз від цього бурмотіння прокинеться все гетто й усвідомить, що за вікном холодна темінь, а за парканом досі — окупанти. І в усьому винен він — Яків. Але водночас власний голос дивно утверджував силу життя. Ось він. Живий. Досі. Всупереч намаганням тих, які воліли б бачити його мертвим. Що ж, можливо, колись вони і втішаться, проте поки що… Яків відкинув із ніг стару ковдру і сповз із тапчана. В кімнатці вистачало місця, щоб зробити три кроки від вікна до шафи і повернутися назад. Рух та доторк ніг до
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx