21 шкарубких дошок підлоги заспокоював і повертав від страшних роздумів до дійсності. Нехай у ній також було мало світла — у прямому й переносному значенні, — проте нерідко траплялося так, що думки заводили Якова аж надто далеко. Тоді він ось так схоплювався з ліжка й кидався міряти кроками кімнатку. Розрухував старечі кістки, торкаючи стіну, вимахував руками й розганяв задубілу кров, а від того поступово і думки яснішали, повертали від безпросвітної чорноти гетто до примарного уявлення про щастя та сякий-такий спокій. Що можна було зараз назвати спокоєм? Коли впродовж дня ніхто не помирав. Коли не траплялося несподіваних облав, нікого не тягли з будинків на сніг, не дзвеніло скло, не торохкотіли сухо та огидно німецькі автомати. Коли вдавалося перехопити синьої юшки з мерзлої картоплі та жменьки висівок. Коли щастило за цілий день не натрапити на балачку про війну, окупацію чи гетто, а натомість перекинутися кількома словами про погоду, про те, що сусідська кішка привела кошенят, а дідові Хаїму нарешті відпустило поперек, над яким Яків чаклував ще кілька тижнів тому. Зрештою, коли виходило написати кілька сторінок спогадів і жодного разу не ламався кінчик олівця… Попервах Яків жалкував, що не може писати по ночах, коли ніби й вільного часу достатньо, і безсоння дозволяє використати часинку з користю, проте очі навідріз відмовлялися розбирати бодай щось у непевному світлі — коли таке траплялося — з вікна. А свічки не було. Останній восковий цурпалок Яків беріг для невідкладних випадків, коли доводилося поспішати серед ночі «на виклик», де відсутність світла часто могла означати чиюсь смерть. Отож і заповзявся він ночами продумувати тексти, які записував удень. Щастя, що вдалося зберегти кілька грубецьких зошитів у міцних картонних палітурках,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx