22 які тепер і слугували його «полями бою», де Яків викладав усі події, свідком чи учасником яких став за всеньке своє вже надто довге життя. Яків знову гмикнув. Надто довге. Так, неначе він від нього втомився. Аж ніяк. Була б його воля — він іще стільки волів би прожити, якби із ясним розумом та на власних ногах. Та було зрозуміло, що ніхто й ніколи не відміряє йому півтори сотні, а тому варто дякувати й за те, що мав. Та що залишилося. Дякувати не Богові. За всеньке своє життя Яків у нього так і не повірив. І хоча й довелося стати свідком чи то чудес, а чи просто незбагненних подій, не переконали вони його в існуванні вищої сили, якій варто було б дякувати. Радше — навпаки. Стільки горя та негараздів, які траплялися безборонно та з мовчазного дозволу тих самих «вищих сил», утвердили його в думці, що коли Бог й існує — то він істота така закомплексована, егоїстична, жорстока й себелюбна, що за щось дякувати йому, а надто про щось просити немає ніякого резону. Яків сумно всміхався, згадуючи слова, які сказав колись давно отець Олексій 1. «Ото помремо, — казав він, — і побачимо, чи існує щось за тією межею, де “ні печалі, ні воздиханія”. А доки живі, то людині властиво сумніватися». Попри холодні дошки підлоги та благенькі онучі, в ногах приємно закололо — рух допоміг зігрітися і тепер можна було повертатися під ковдру. Щоправда, про сон не було й мови, але Яків не зважав — він мав про що подумати. Місто за вікном потопало в пітьмі. Здавалося, що за тонким склом розлився бездонний та безкраїй океан темряви, а їхній будинок, неначе корабель, долає його примарні води, але в загальному титанічному обширі рух його є таким незначним, що він радше стоїть на місці. Проскурів 1 Персонаж попередніх романів «Книга в камені», «Життя вічне».
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx